Лирика Т. Шевченко

бунтарі й месники, а найчастіше — жінки й дівчата з їхньою так чи інакше нещасливою долею. На особливе місце в цьому розумінні має бути поставлена лірика пісенного та близького до неї стилістичного кшталту, створена в часи заслання; тут поет досягає найвищого ступеня в своєму, сказати б, “фольклорному реалізмі”, зумівши тонко відтворити риси групової та індивідуальної характерності персонажів і разом з тим у досить відчутному підтексті виявити складні тони власних настроїв і почуттів.

Художнє мислення Шевченка-лірика, надто в другій половині його творчого шляху, позначеній інтенсивним і широким розвитком саме ліричних жанрів, характеризується дедалі більшою увагою до життєвої конкретики — соціально-побутової, психологічної, пейзажної тощо (зрозуміло, поряд з масштабними національно-історичними і вселюдськими узагальненнями та провіщеннями, як це було, зокрема, в періоді “трьох літ” і в останні роки поетового життя). Крім різних реалій зі сфери селянського буття, історичного минулого, образів фольклору, бачимо тут побутові подробиці з життя царських в’язниць і казарм, картини казахських степів, берегів Сирдар’ї і Каспію, “убогий Косарал” і на противагу їм — яскраві, реальні, а не умовно-романтичні видива Дніпра, околиць Переяслава, батькову хату, “готический с часами дом” українського поміщика, вулиці Петербурга, палаци над Невою, Петропавлівський столичний собор із хором з Бортнянського… Все це — зовсім нові в тогочасній українській поезії прикмети “конкретного історизму”, що забезпечили напрочуд живе, строкате, художньо виразне життєве тло для образу ліричного героя Шевченкових віршів.

У цьому образі концентрується найбільша сила й привабливість ліричної поезії Шевченка. Виступаючи як художній характер великої психологічної та світоглядної виразності, він поєднує епохальні риси національного пророка, палкого соціального протестанта й революційного просвітителя мас (який, проте, мав досить неоднозначні погляди на роль революційного насильства в кінцевому оновленні неправедного світу), християнина за релігійними переконаннями (але не раз і відважного богоборця та вільнодумця в питаннях віри) і водночас багатої змістом “внутрішньої людини”, яка про всі свої, здебільшого нелегкі й болючі, переживання розповідає світові з величезною щирістю і глибокою психологічною проникливістю. Кожна з цих характеристик має неповторний, суто шевченківський, вияв. За влучним спостереженням М. Рильського, Шевченко — поет-“однолюб” і “однодум”, більше схожий в цьому розумінні на Дж. -Г

Байрона, М. Лермонтова, О. Блока, ніж на “поетів з такою різноманітністю тем і мотивів, як Пушкін або Гете”. Але і в цих індивідуальних межах поет достатньо різногранний і багатострунний, в його ліричному характері справді просвічує могутній за внутрішньою місткістю характер самого народу. Висока емоційність лірики й усієї поезії Шевченка, її, особливо в більших творах, поривність і палахкотливість, бурхливі зміни різних, часто протилежних, почуттів стверджують ясно виявлений кордоцентризм як одну з найприкметніших ознак творчого менталітету українського митця. (Що не повинно, ясна річ, применшити значенням інтелектуальних шарів поетичного мислення, які давали йому змогу робити в своїх творах низку непроминущих для української суспільної думки історіософських, соціопізнавальних, ідеологічних відкриттів). У структурну модель характеру Шевченкового ліричного героя входить — і розуміння цього має застерігати від всіляких спрощень та однобічностей — неодмінний момент постійного пошуку відповідей на головні питання часу, що зумовлює, своєю чергою, “неостаточність” значної, в кожному разі, частини конкретних ідейних вирішень. У цьому зв’язку видається слушною думка Л. Плюща про характерне для роздумів поета змагання двох шляхів до здійснення пожаданого суспільного ідеалу — “путі правди-мсти” і “путі правди-любові”. “Ці дві путі

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные