Лирика Т. Шевченко

не просто заперечують одна одну, а й доповнюють, співіснують у Шевченковому світогляді”. У плані цієї амбівалентності можна, очевидно, розглядати й питання про особливий характер Шевченкової революційності (в кожному разі — певних її складників), а також проблему деяких колізій його гуманізму.

Не менш виразні (і схрещені інколи в межах одного твору) полярності бачимо і в суто емоційній сфері поетової лірики. Без сумніву, Шевченко — велетень і в вислові любові та ніжності, і в пристрасних виплесках ненависті й гніву, здебільшого чітко спрямованих в суспільно-етичному розумінні. Його грізні віщування тиранам, гнобителям, визискувачам і поневолювачам і такі ж застережливі картини народної розправи, що чекає їх у майбутньому, чи не однаковою мірою навіяні як суворою поезією біблійних пророків, апокаліптичними видіннями Страшного суду, так і живою пам’яттю про криваві “месницькі” акти української історії. Але за всієї її емоційної сили та безумовної виправданості Шевченкова ненависть до будь-яких носіїв гноблення і поневолення людини людиною не може бути визнана за домінуючу константу в його духовному образі, як це виходило, з одного боку, в сповідувачів ура-більшовицького революціонаризму, для яких у творах поета важливим був майже виключно заклик до “сокири”, а з другого — в ідеологів войовничого націонал-радикалізму, в уяві котрих Шевченко, мовляв, “викликував із забуття образи жахливого динамізму історичних подій, непогамовних людських пристрастей, гераклітової апотеози війни — “початку всіх речей…”.

У більшості жорстоких Шевченкових описів і провіщень стихійної “правди-мсти” — або епічно правдиве відтворення народної пам’яті про такі епізоди, або, як в поезії “Осії. Глава ХІУ”, — хвилинна ейфорія гнівного почуття, той вибуховий емоційний максималізм, який з не меншою силою (але з незмірно більшою тривкістю і глибиною) виявляє себе й на іншому емотивному полюсі цієї поезії — полюсі любові й ніжності

“Воістину Шевченко найніжніший і найласкавіший з усіх на світі поетів”, — писав К. Чуковський у ст. “Шевченко”. Поет, власне безмірної туги за щастям, за гармонією й красою людського життя на землі, він відзначався винятково вразливою реакцією на все, що говорило про нещасливу долю людини, про болючу дисгармонію і знівечену красу. Звідси — надзвичайні, неповторно шевченківські хвилі палкого співчуття до найбільш беззахисних, а разом з тим, за поетом, майже святих у своїй найлюдянішій, найбільш, сказати б, екзистенціальній людській муці — йдеться про жінок, дівчат з їхнім поганьбленим коханням і материнством. Глибина, своєрідність і драматизм Шевченкового гуманного почуття з особливою повнотою розкривається в цьому поетичному “фемінізмі”, специфічною ознакою якого виступає підсвідома самоідентифікація поета з своїми стражденними героїнями: “Ся питоменність жіночих постатей поета дасться зрозуміти лиш так, що поет вчуває в них своє власне я; святотатство, яке доконується на цінностях їх єства, є прообразом святотатства, яке довершується у поета самого над цінностями його власної душі”. Навіть споглядання чистої, ще, здавалось би, не загроженої горем і тривогами дівочої краси (з тим же забарвленням святості: “І чудно, мов перед святою, // Перед тобою помолюсь”) затьмарюється передчуттям недолі, що може спіткати цю красу в повитому злом світі: “І жаль мені, старому, стане // Твоєї Божої краси. // Де з нею дінешся єси? // Хто коло тебе в світі стане // Святим хранителем твоїм? // І хто заступить? Хто укриє // Од зла людського в час лихий?” (“І станом гнучим, і

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные