Лирика Т. Шевченко

красою”). Почуття — зрідні батьківському, материнському, іншими словами — суто шевченківське. Але правдою є й те, що доброта і ніжність поезії Шевченка не має, по суті, нічого спільного зі сльозливою, особливо в почуттях патріотичного спектру, псевдонаціональною сентиментальністю, це — приділ його епігонів.

Стихія ліризму часто природно поєднується в поета зі сатиричним началом: він — лірик видющий, прозірливо-реальний, і крім того, відданість добру потребує нещадного розвінчання зла — це один із невідкличних імперативів усієї його поезії. Серед ліричних творів Шевченка, власне, небагато таких, у яких сатиричне зерно було б дефінітивним (назвемо серед них перейнятий сарказмом портрет лицемірного патріота й ліберала в “П. С. ”, політичну байку “Сичі”, близьку до неї, на російського імператора націлену травестійну алегорію “Колись-то ще, во время оно”, не прямо алегоричне, але теж навіяне російською дійсністю “Во Іудеї во дні они”, сумно іронічний “Гімн черничий” та деякі інші).

Найбільш характерна для Шевченка позиція — коли сатира непередбачено і водночас непереможно вторгається в ліричну тему, інколи розростаючись у ній до такої міри, що позитивні мотиви набувають вигляду лише окремих контрастних струменів. Класичний зразок — трагічний і разом з тим сповнений убивчих сарказмів на адресу всіляких ідеалізаторів кріпосницької дійсності (“З братами тихо живемо, // Лани братами оремо // І їх сльозами поливаєм”) автобіографічний спомин “Якби ви знали, паничі”

Так само спонтанно сатиричні мотиви виникають у багатьох віршах, написаних із конкретного приводу, — цих моментальних Шевченкових реакціях на щойно побачене чи відчуте. Сатиричні узагальнення на тему “царі й псарі”, “палати й раби” в таких, скажімо, віршах, як “О люди! люди небораки!” або “Якось-то йдучи уночі”, — наче блискавка, чиє сліпуче світло надає нового значення поданому тут (досі — звичному) життєвому фрагментові. Джерело комізму майже всюди — не в якійсь смішній, кумедній ситуації (дуже мало загалом такого сміху в Шевченка…), а у викривальній силі тропа, в гострій експресії дотепної думки, яка миттю знаходить образні засоби, щоб знизити офіційно “високе”, вивернути назовні справжню суть негативного суспільного явища (“Ми серцем голі догола! // Раби з кокардою на лобі! // Лакеї в золотій оздобі… // Онуча, сміття з помела // Єго величества. Та й годі. ” — “Во Іудеї во дні они”).

Сатиричними іскрами раз у раз спалахує і досить широко розроблена в Шевченка тема національної самокритики — викриття і таврування таких від’ємних рис національно-історичного самовияву українства, як схильність певних його кіл до опортунізму й громадянської апатії (“А ми дивились та мовчали, // Та мовчки чухали чуби. ” — “Юродивий”), низький ступінь власного самоусвідомлення, байдужість до національної історії, мови, культури, що в певні моменти може змінюватись, однак, невиправданими хвастощами, бучним історичним псевдоромантизмом (“Що ті римляне убогі! // Чортзна-що — не Брути! // У нас Брути! і Коклеси! // Славні, незабуті!” — “І мертвим, і живим”).

Свідченням високої розвиненості й тонкої культури особистісного начала (практично відсутніх у здебільшого одноплановому “я” передшевченківської української поезії) видаються моменти співчутливої, а все ж досить вимовної автоіронії в ліричних зізнаннях поета (“А воно, убоге, // Молодеє, сивоусе, — // Звичайне, дитина, — // І подибало тихенько // Попід чужим тином // Аж за Урал. ” — “А нумо знову віршувать”; “Чи не покинуть нам, небого, // Моя сусідонько убога, // Вірші нікчемні віршувать. ” —

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные