Лирика Т. Шевченко

“Чи не покинуть нам, небого”).

Образ ліричного героя в поезії Шевченка, без сумніву, завжди приваблюватиме нові покоління своєю гуманістичною і, в кінцевому підсумку, героїчною духовною наповненістю. Напружені психологічні колізії, в яких стверджувала себе ця героїка духу поетового, його патріотизм і відданість визвольним ідеям подані в ряді віршів на рівні художніх узагальнень універсального, загальнолюдського значення. Такою є передусім всеосяжна Шевченкова тема — ідея — емоція незламної любові до матері-України; прометеївських верховин вона сягає в мотиві готовності до будь-якого самозречення в ім’я Вітчизни, втіленому в геніальному ліричному об’явленні “Мені однаково, чи буду”. Така ж узагальнююча художня глибина відчутна й в суто шевченківських, сповнених психологічної правди й етичної шляхетності розв’язаннях “базових” конфліктів його біографії — між трагічними обставинами неволі (вірші, створені в казематі та на засланні) й нездоланною, в кінцевому підсумку, надією, стійкістю борця; між вимушеною духовною самотою — і роєм образів, спогадів, безліччю людських голосів (ідеться про персонажів “рольової” лірики), що з’єднували поета з національним і вселюдським світом; нарешті, між болісними наріканнями останніх років на “ледачу волю”, яка нестерпно загаялась (ішлося, можна гадати, і про знесення кріпацтва, і про значно радикальніші суспільні зміни, зрештою, про завтрашній день цілого людства), — і, всупереч цьому, зміцнілою в ті часи вірою в прийдешнє торжество свободи і відродження людини.

Такою ж епохально значущою бачиться поезія Шевченка в релігійних мотивах, нерідко складних і суперечливих. Пристрасний філософський антропоцентризм поета, без сумніву, щирого християнина, не лише своєрідно “олюднював” його уявлення про верховні небесні сили, й визначав серед них особливі емоційні тяжіння. Безмежно схиляючись перед найвищим для нього втіленням діяльної, подвижницької людяності й, отже, святості — Ісусом Христом (за точним зауваженням сучасного дослідника, “сином, покликаним діяти, коли цього не хоче батько”) і сповідуючи таким чином натхненний “христоцентризм”, поет водночас не раз майже відчайно бунтував проти Бога-Вітця як сили, відповідальної за все, що діється в світі, й, отже, за всі його несправедливості

Тут можливі певні аналогії, зрозуміло, умовні й віддалені, між поглядами Шевченка і богоборськими мотивами деяких поетів-романтиків першої половини ХІХ ст. та — в глибинній історичній ретроспекції — окремими ідеями таких представників європейської Реформації ХV–ХVІ ст. , як Ян Гус і Томас Мюнцер.

Теми, стилі, жанри, віршові форми ліричної поезії Шевченка зазнали протягом його творчого життя помітної еволюції, зв’язаної як з розвитком світоглядних та естетичних переконань поета, так і з обставинами його особистої біографії. У цій еволюції, оскільки йдеться саме про лірику, можна окреслити два головні періоди: 1) від перших віршів до арешту й заслання (інакше кажучи, до останнього ліричного твору цього часового відтинка — “Як умру, то поховайте”) і 2) від “казематного” циклу і лірики часів заслання до віршів останніх років. У межах цих періодів своєю чергою виокремлюються два менші підрозділи: в першому — лірика “трьох літ”, у другому — вірші прикінцевого петербурзького чотирьохріччя.

На початковому етапі (до “Розритої могили” і “Чигрине, Чигрине”) поет ще тільки виробляє свої ліричні жанри й тематично-стильові напрями, хоча й тут уже помітні ознаки творчої своєрідності, а з часом — і “оранки по цілині”. Чотири наспівно-елегійні “Думки” з традиційними пісенними персонажами й загальною системою образів-стереотипів (хлопець-сирота, дівчина в розлуці з коханим, лиха доля, чужина, море

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные