Лирика Т. Шевченко

майже вперше, по суті, Шевченко говорить на весь голос про себе, про суб’єктивні переживання, але де сяє непереможне сонце Шевченкового волелюбства і ненависті до тиранів — “своїх” та “чужих”. Разом із тим після повернення з заслання поет ніби знову сходить на пророчі узгір’я в своїх історіософських та футурологічних прозріннях (а також у драматичних запитуваннях типу “…чому ж не йде // Апостол правди і науки!” (“І день іде, і ніч іде”), втілених у нових, здебільшого глобальних масштабах).

Лірика 1847–1850 і 1858–1861 років охоплює широке коло тем і, здається, всю гаму почуттів завданого в тяжку неволю, але не захитаного в своїх переконаннях поета: це й твори на суспільно-політичні теми (питома вага яких, щоправда, помітно зменшується в умовах заслання), і розмисли морального, естетичного, філософського характеру, і фрагментарні образки національного минулого, і, головним чином, лірика сповідальна — миттєві емоційні виливи станів душі, незагайних психологічних реакцій на різні події та враження, а також численні зразки “рольової” лірики, що відтворюють добре знані поетом різні грані українського народного, передусім жіночого, характеру. В формально-жанровому розумінні бачимо тут передусім оригінально розроблені різновиди інтроспективної, інтимно-рефлексійної лірики (здебільшого — “моментальний знімок”, невелика елегія); цілі розсипи поезій, витриманих у пісенних формах, — або монологічно-сповідального (коли говорять про себе самі персонажі), або розповідного характеру (коли розповідь про них ведеться від третьої особи); вірші більшого обсягу з певною фабульною основою, на яку вільно нашаровуються, змінюючи одне одного, медитація, полеміка, елегійне переживання, інтимна сповідь, вибухи драматичного почуття (“А. О. Козачковському”, “Сон — Гори мої високії”, “Буває, в неволі іноді згадаю” тощо). На окреме місце можна поставити  стрункий з погляду архітектоніки цикл-триптих “Доля. Муза

Слава” — це “синтетичне самоусвідомлення поета як творця”. Ліро-епічний, в основному, характер мають непоодинокі в ці часи звернення поета до “свого стародавнього” — тематики національно-історичної, яка вирішується в формі віршованих оповідань середнього, здебільшого, обсягу; часто їх можна трактувати як своєрідні історичні фрески (“Іржавець”, “Хустина”, “Швачка”, “У неділеньку у святую”, “Заступила чорна хмара”), інколи — як балади (“У тієї Катерини”).

Тенденція до подальшої художньої конкретизації та індивідуалізації ліричного переживання і його образного вислову, так само як і відносне переважання, принаймні, в значній частині віршів, говірних інтонацій за рахунок певного зменшення патетичного й проповідницького елементу, свідчить про поглиблення реалістичного характеру Шевченкової лірики. На середину ХІХ ст. це була тенденція, властива поезії в більшості західноєвропейських і слов’янських літератур. Хоча, говорячи про реалізм як стильовий напрям, слід пам’ятати, що в поезії “Кобзаря” він був незмінно поліскладовим — із романтичною, навіть у ці роки, “підсвіткою”, з великим дієвим значенням фольклорно-пісенної, а згодом, у другій половині 50-х років, і біблійної художніх систем. Ще виразніших рис, навіть порівняно з періодом “трьох літ”, набуває, зокрема, Шевченкова соціальна критика: бачимо тут або пронизливі автобіографічні свідчення, в яких до висот загальноісторичної типовості підносяться винятково конкретні малюнки кріпосницької дійсності (“І виріс я на чужині”, “І золотої й дорогої”, “Якби ви знали, паничі”), або такі ж концентровано-місткі, наче виплавлені в трагічний кристал, історії інших, не менш драматичних, людських доль (“По улиці вітер віє”, “Рано-вранці новобранці” та ін. /.

Новим ступенем художньої достеменності й водночас — діалектичної складності позначено в “невольничій” ліриці вираження внутрішнього світу людини і насамперед власного,

<< 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 >>

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные