Литературно-художественные антропонимы Любко Дереш - свидетельство творческих поисков автора

ім'я. Віра допомагає людині жити. Ти не любиш, коли тебе називають Вірою?

Нє - а, воно мені не подобається». Так юна мазохістка не признає імені, яким охрестили її в тяжку годину, бо віра означає впевненість у пози­тивних якостях кого-небудь, у правильності, розу­мності чиєїсь поведінки, переконання в реальному існуванні чогось надприродного [4, 189]. Все це не підходить до стилю життя героїні. Комфортніше вона себе почуває Вікторією - перемогою. Мукта називає Віку мадам Ку-ку. Коли запитують, чому мадам Ку-ку, відповідає: «У неї в голові зозулька живе. Все ніби добре-добре, а раз на годину му­сить прокукати. Вкидуєш?» ЛХА Альберт Генна-дійович Пшеничка не просто символічний, а саме такий, що розкриває внутрішню прірву невідпові­дності суспільного статусу людини до її природ­них якостей. Автор навмисно поєднує аристокра­тичне ім'я з приземлистим прізвищем екстрасенса-невдахи. Сам персонаж просить називати його Альбертом, а «краще - Аліком». Лорна називає його Зубастіком, а Йостек - доктором Зло. Зміна імен характерна для всіх ЛХА Л. Дереша. Пор. : «Хлопець представився Мар 'яном, але порадив називати себе Йостеком». Та ж сама Лорна дає йому прізвисько Геморойчик. ЛХА Лорна, вона ж, Фея Убиваючого Казанка подається автором з не­величкою характеристикою. Напр. : «Зеленоока дияволиця, темно-руда і довгокоса назвалася Лор-ною - «так її звуть усі друзі». Такій хіба у порно зніматися». Серед неформалів, які зібралися на Шипоті, велика кількість людей, що мають тільки клички: Омар, Мукта, Варабєй, Цой, Артьом-Піноккіо, Роберто, який на ельфа похожий, К-Кашка, Нечепура, Дайан. Ці ЛХА «служать коло­ритним мовностилістичним засобом, що засвідчує авторське несприйняття «навколишньої» дійснос­ті» [2, 131].

У прозі Любка Дереша, крім головних, є епі­зодичні герої. Вони рідко отримують імена. В тек­сті такі найменування вживаються переважно один-два рази

Пор. : «З намету вилазить бухий в дупель хіпусьо», «чувак дивиться, чувак хитає го­ловою» («Трохи пітьми, або На краю світу»); «чу­вак нагадував молодого Мефістофеля» («Архе»); професор лінгвістики, поважний лінгвіст («На­мір»). «Такого повороту подій гоп очікував най­менше. Це ВІН прийшов тлумачити, ВІН прийшов качать сваї права, і ВІН абсолютно не збирався вислуховувати повчання якогось гоміка-педика. . . Гоп упав на коліна, гоп підійшов до своїх друзяк» («Культ»). Цікавим, на наш погляд, є ЛХА Той, хто прихований від себе («Трохи пітьми, або На краю світу»). В цьому ЛХА «має значне поширен­ня явище табу і, відповідно, заміна номінацій» [12, 13]. Любко Дереш пише: «Він є той, хто прихова­ний від самого себе. . . Напевно, так його наразі й назвемо. Я не знаю, хто цей персонаж. Він є тим, що я приховую в самому собі. Щось скрите. . . якась таємниця». Подібні народні номінації демонологі­чного рівня зустрічаються в «Лісовій пісні» Лесі Українки («Той, що в скалі сидить»). Радикальні спроби переосмислити функції ЛХА знаходимо в романі «Намір», де головного героя названо сюр­реалістичним ЛХА Цпрмцгр. Ми не маємо ніякої розшифровки, тому можемо тлумачити цю назву на свій розсуд. Сам герой зізнається: «Я відповів, що мене звати Цпрмцгр, але не мав жодних підстав довіряти собі».

Отже, ЛХА Любка Дереша - продукт фанта­зії. Вони увиразнюють текст. Ретельний добір вла­сних назв і майстерне введення їх у контекст напо­внюють кожен онім значною інформацією й висо­кою експресією. Особливості творення та вживайня ЛХА Любка Дереша цілком вписуються у есте­тичну модерністську парадигму сучасних українських літературних текстів.

1 2 3 4 5 6 7