Литературно-критические концепции Ивана Франка
Франко закликає до простоти й природності на сцені, необхідності розкриття найглибших таємниць людських пристрастей, до виявлення психологічних причин, що спонукають людей на той або інший вчинок. Артист повинен, на думку критика, виявляти свою індивідуальність, знаходити засоби сценічного перевтілення в образ, жити в ньому, душевно злившись з героєм, щоб викликати довіру у глядача, “а для цього актор повинен постійно вивчати життя у всих його проявах, приглядатися до народних типів” [10, т. 27, 227].
Критик також зауважує, що актори повинні постійно підвищувати свою майстерність і сценічну культуру, підтримувати загальну високу культуру вистав, які повинні бути “очищені” від примітивного побутовізму і псевдоетнографічної орнаментації. Франко не раз зазначав, що використання елементів народної творчості виправдовується лише тоді, якщо вони органічно влиті у твір, сприяють донесенню до глядача (читача) основної ідеї, а не фігурують як засоби сценічного ефекту, художньої інкрустації. У рецензіях критик гостро вказував на недогляди режисури, легковажне ставлення до окремих деталей вистави, зокрема випадкового костюмування акторів, що порушувало правду життя на сцені.
Серед акторів, які грали в тодішньому українському репертуарі, Франко відзначав І. Дрейгіса, Л. Млотковську, Т. Гембицького, високо підносив талант українського артиста-коміка К. Соленика.
У театральних оглядах, рецензіях, статтях Іван Франко багато уваги приділяє мистецтву драматурга, твори якого “мають бути призначені не для читання, а для сцени”. Будова драматичного твору, на думку Франка, тримається на сюжеті, всі елементи якого мають бути чітко визначені й опрацьовані драматургом та скомпоновані в єдину гармонійну цілість
Найважливішим об’єктом, центром драми, на переконання Франка, є передусім людина. І на сцені потрібно показувати тільки художньо викінчені, цікаві й оригінальні постаті, в природних для них, щоденних обставинах. Вимога психологічного аналізу характерів, заглиблення в душу людини, психологічне й соціальне вмотивування вчинків і поведінки героїв, що залежить від певних драматичних колізій, проходить майже через усі праці Франка про театр і драму. Він різко критикує п’єси, в яких психологія дійових осіб накреслена побіжно й поверхово, та драми, що справляють враження штучного зліпка театральних ефектів, а не є безпосередніми життєвими спостереженнями.
Фундаментальною вадою багатьох п’єс, на думку Франка, є «убозтво, брак дії, довгі розмови, що не мають жодного зв’язку з цілістю твору, хроніка в діалогах, майже без драматичної дії та характеристики дійових осіб» [8, 159]. “Сила драми лежить у драматичному темпераменті, пристрасті, глибокому конфлікті, у боротьбі протидіючих сил, бо коли цього немає, то драма буде нудна”, – вважає дослідник.