Любительского театрального искусства Ровенщине как социокультурный феномен

було характерним для костянецьких аматорів («Не тією стежкою» В. Минка, «Коли сходило сонце» Л. Гроха) — у транскрипції гуртківців с. Збитин, «Ой у полі нивка» Л. Гроха, поставлену ульбарівскими самодіяльними акторами тощо.

Гортаючи сторінки районних звітів тієї доби, можна відзначити ефек­тивну творчу діяльність і Межиріцького РБК (постановки аматорів села Самостріли, Корецького р-ну). Лише за 1958 рік художні колективи цього осередку здійснили 8 постановок сучасних та класичних п'єс і підготували 13 концертних програм15. Крім згаданих аматорів, на сцені Театру народної творчості, за матеріалами звітів методистів ОБНТ, виступали художні колективи з с. Андрусіїв (вистава І. Карпенка-Карого «Наймичка»), колек­тив с. Невірків («Ой у полі нивка» Л. Трохи), драмгурток с. Блудів («Комсо­мольська лінія» Є. Кравченка) та ін.

Поступово у сферу аматорського драматичного мистецтва залучаються й колективи Сарненського та Степанського РБК області, інші гуртки названих районів, що відчували гостру потребу в художніх керівниках, підготовку яких було налагоджено на 3—6-місячних курсах, що стають, як уже згадувалося, ще однією ефективною формою розв'язання кадрового питання в аматорській сфері. І вже до кінця 1950-х років (за 10 років функціонування) у їхньому репертуарі налічувалося до 75 нових постановок сучасних та класичних п'єс16. І подібна статистика не поодинока і не лише на західноукраїнських теренах.

Наведемо прізвища окремих акторів, художників сцени та режисерів аматорської сфери, узятих із матеріалів звітів, що залишили помітний слід на місцевій сцені: А. Жегадло, Л. Заячківська, В. Романюк та ін. (м. Острог); Г. Закрой, Г. Лайтман, П. Бровченко, В. Кобець, Д. Ткачук, В

Векленко, Л. Анікушина, Л. Фабіанський (м. Дубно); М. Попов, В. Погорєлов та ін. (Рівненський російський народний театр); Н. Опанасюк (с. Деражне), Н. Бойко (м. Костопіль), М. Сливіна (с. Рафалівка), Н. Корчун (с. Нова Любомирка) тощо.

Театральний аматорський рух Рівненщини сприяв і заснуванню, за відповідною Постановою Комітету у справах мистецтв Раднаркому УРСР, мережі робітничо-селянських державних пересувних театрів (1949—1959 pp. ). Адже будь-якого підґрунтя для їх створення не існувало. Тому основою для подібних структур і ставали аматорські театральні гуртки, як це відбулося, приміром, у Дубні та Острозі ще в серпні 1945 р. їх репертуар згодом мало чим відрізнявся від аматорського, хоча й більшою мірою залежав від рішення Художніх рад — це переважно драматургія української класики, що фактично дублювала репертуар Обласного музично-драматичного те­атру. Тож вони починають активно реалізовувати функцію художнього обслуговування населення. Однак, проіснувавши лише десять років, вони, за рішенням Ради Міністрів СРСР, згортають свою діяльність, народивши низку проблем із працевлаштуванням творчого складу, частина з якого поповнить лави аматорів. Утім, розгляд їх діяльності виходить за межі нашої розвідки.

Ще однією характерною рисою тієї доби можна вважати проведення численних «культурних естафет», інших форм змагальності як у сфері виробництва, навчання тощо, так і в духовній, що пробуджували одвічно закладене в людині бажання бути кращим, довести свою спроможність, стимулювали самовдосконалення особи. І все це робилося без будь-якого матеріального стимулу, а давало досить відчутний матеріальний (поліпшення культури виробництва, підвищення продуктивності праці і т. ін. ) і духовній результат.

У період посівної кампанії чи жнив періоду 1950—1960-х pp. Театри народної творчості активно використовували ще одну форму масової пропаганди передового досвіду, боротьби з недбалістю тощо — агітбригаду, яка впродовж свого

1 2 3 4 5 6 7 8