Маргиналы в современном обществе

Маргінали в сучасному суспільстві 

До маргінального відносимо автохтонне або здавна компактно згруповане населення територій, громадське життя яких за державних, або інших (адміністративних, економічних, конфесійних) перепон певний час проходить поза основним етнічним масивом. Маргінальні етнічні спільноти і історично, і в перспективі національного культурного відродження є важливою складовою часткою свого народу як в метрополії – державі, так і в усьому світі. На зламі ІІ-го тисячоліття наукова (історикоетнографічна, фольклористична, етнопсихологічна, лінгвістична, мистецтвознавча іт. д. ) актуальність глибокого, фахового звернення до цих спільнот межує з культурницько-політичною. Адже в сучасному світі маргінальні етноісторичні спільноти – явище досить типове. Воно побільшило свої масштаби та енергетику завдяки перебудові економічних і політичних реалій, зникненню старих і появі нових держав, зміні господарчих та комунікативних орієнтирів, напрямків взаємодії, адміністративних кордонів тощо, тобто всього того, що історично зберігало й історично попереджувало етнічні маргіналії як такі. До українських етноісторичних маргінальних масивів чорноморських козаків та хуторян Кубані, гуцулів та мараморшців Румунії, україномовне населення Східної Слобожанщини, Ростовської, Воронезької, Білгородської, Курської, а також Брянської областей Російської Федерації, Берестейської (на переважній більшості її території) та частково Гомельської областей Республіки Білорусь, Лемківщини (історично сталої – в складі Словаччини та репатрійованої – в складі Польщі), Західної Бойківщини (нині, переважно, виселеного з Польщі на південне Подніпров’я – Херсонщину), Надсяння, Холмщини, Східної Люблінщини, Південного та Північного Підляшшя в сучасній Польщі. Вказані перебудови відбулися навіть в процесі писання цього реферату. Частково репатрійовані Холмщина й Південне Підляшшя з 1 січня 1999 р. увійшли до складу Люблінського, компактне (поодинока українська спільнота в Польщі, що не зазнала виселення під час репресивної операції „Вісла”) й доволі монолітне Північне Підляшшя – до т. зв. Підляського (під егідою Білостоку) воєвідства, до якого окрім нових білоруських повітів додалися й литовські та й суто польські (мазурські, курпські)

Це породжує нові культурницькі та просвітницькі очікування. Для маргінальних етноісторичних спільнот характерним є дуалізм, співіснування двох каналів, двох векторів інтеграційних контактів і відповідних доцентрових тяжіньзв’язків:

1) зі своїм історичним, мовнокультурним рідним масивом, т. зв. етнічною метрополією:

2) з сучасним політикоекономічним центром, комунікаційними орієнтирами в нових, реальних умовах громадського життя, т. зв. державною метрополією.

Такими відповідно векторами для етнічних українців Берестейщини та північної Пінщини є Україна і Білорусь, Кубані й Дону – Україна та Росія, Бесарабії – Україна і Молдова, лемківської Пряшівщини – Україна та Словаччина і т. д. Феномен цей набирає типологічного значення. Для білоруських маргінальних спільнот північносхідної Білосточчини такими векторами є Білорусь та Польща, Смоленщини, південної Смоленщини, південної Псковщин, західних Тверщини та Брянщини – Білорусь та Росія, північної Чернігівщини – Білорусь та Україна, литовців Сувальщини – Литва, Польща, Гродненщини – Литва, Білорусь, росіян Хаврківщини й Луганщини – Росія, Україна, румунів Східної Буковини – Румунія (часом Молдова) й Україна, естонцівсоту – Естонія, Росія, іжевських татар – Татарстан, Удмутрія, тавасків (фінляндських шведів) – Швеція й Фінляндія і т. і.

При кількох мутаціях інтегративних векторів і досить протяглому часі їх закріплення сформувалися навіть свого роду „маргіналії маргіналій” (термін Г. Купріяновича)8. До власне такого роду спільнот відноситься мовно, історикогенетично українське етнічне населення північного Підляшшя, що окрім українського та польського (державного) векторів

1 2 3 4

Похожие работы