Методологические проекты постпозитивизма

Методологічні проекти постпозитивізму

 У 60 — 70-х роках XX ст. під впливом ідей Карла Поппера склалася течія постпозитивізму. Це множина методологічних концепцій, що прийшли на зміну тим, які схилялись до методології логічного позитивізму. Постпозитивізм є етапом у розвитку філософії науки. Основні представники: Томас Кун, Імре Лакатос, Стівен Тулміп, Уїльям Селларс, Джон Агассі, Пауль Фейєрабенд та ін. Специфічні риси постпозитивізму: по-перше, відхід від орієнтації на символічну логіку і звернення до історії науки, поступовий відхід від демаркаціонізму; по-друге, відмова від комулятивізму в розумінні розвитку знання (теорія антикомулятивізму); по-третє, суттєва зміна проблематики методологічних досліджень. Характерними для постпозитивізму є проблеми фальсифікації: правдоподібності наукових теорій, раціональності, розуміння, соціології знання.

Практично всі представники постпозитивізму залишили значний слід в обґрунтуванні суті наукової теорії. Карл Поппер виходив з того, що, по-перше, наукова теорія повинна мати надлишок емпіричного матеріалу; по-друге, нова наукова теорія має пояснювати усі наслідки старої теорії; по-третє, наукову теорію слід піддавати фальсифікації і спростовувати, якщо виникають нові факти; суперечлива теорія має відкидатись як ненаукова. Британський філософ Імре Лакатос розробив універсальну концепцію розвитку науки, що ґрунтується на ідеї конкуруючих науково-дослідницьких програм. Дослідні програми є серією теорій, що змінюють одна одну і об'єднані певною сукупністю базових ідей та принципів, складають одиниці розвитку наукового знання

Науково-дослідницька програма, за Лакатосом складається з ядра (сукупність наукових припущень, що зберігаються без зміни в усіх теоріях); захисного поясу (допоміжні гіпотези, що захищають ядро від фальсифікації); позитивної й негативної евристики (методологічні правила, що сприяють позитивному розвитку).

 Впливовою частиною постпозитивізму є критичний раціоналізм (Карл Поппер, Пауль Фейєрабенд, Джон Агассі та ін. ). Течія сформувалась як спроба подолати основні суперечності неопозитивізму, проте не виходить за межі традиційної позитивістської філософії. Критичний раціоналізм у своєму розвитку пройшов декілька етапів: 20 — 30-ті роки — формування методологічної доктрини Карла Поппера; 40 — 50-ті роки — поширення ідей Карла Поппера на сферу соціальної філософії і соціально-історичного знання; 60 — 70-ті роки — онтологічна реформа, зрощення з реформістською соціал-демократичною ідеологією; 70 — 80-ті роки — ревізія ортодоксального попперіанства і його модернізація за допомогою ідей соціології науки, соціальної психології, герменевтики та ін. Критичний раціоналізм спростовує вчення про приховані сутності та інструменталізм: наукові теорії і закони не мають описових характеристик. У критичному раціоналізмі виражено прагнення відділити сферу раціональності (науку) від псевдонауки, метафізики та ідеології, розмежувати їх. Критикуючи раціоналізм, критичний раціоналізм виступає не лише способом характеристики наукового знання, а й нормою поведінки вченого в ситуації дослідження. Критичний раціоналізм переплітається з традиціями соціальної інженерії і соціальної терапії, утворюючи сукупність концепцій, спрямованих на вирішення конкретних проблем соціального життя, проте в його рамках не сформульовано програми переходу від закритого суспільства до відкритого.

 Зрушенням критичного раціоналізму в бік лібералізації вимог раціональності став методологічний анархізм американського філософа Пауля Фейєрабенда. Основна ідея вчення в тому, що будь-які норми діяльності не є адекватними в різні періоди, заперечується можливість універсального методу пізнання, тому що будь-який розвиток знання передбачає відмову від старих методів, робить висновок, що раціональність є продуктом історії. Відстоюється позиція теоретичного і методологічного плюралізму: існує безліч рівноправних типів знання, і це сприяє зростанню знання і розвитку

1 2 3

Похожие работы