Методология и методика исторических иследований
В Україні на сьогодні обговорення назрілих наукових проблем суспільствознавчого циклу має спонтанний характер і ще не набуло критичної маси, яка дає поштовх для якісного стрибка. Очевидно, дається взнаки застарілий синдром "молодшого брата", тавро меншовартості, провінціалізму, котрий закріплювався не лише організаційними заходами центру в радянські часи, але й навіюванням громадської та наукової думки. В чому це виявляється особливо відчутно?
Порівняно невеликий досвід національного державотворення переконливо довів, що технократичні підходи до вирішення проблем, що стоять перед Україною, є безплідними. Гуманітарне здичавіння породжує ланцюгову реакцію загальної деградації та соціальні антагонізми, що перетворюються на метастази. Одне з головних завдань сьогодні — повернути суспільство і державу обличчям до гуманітарних проблем, обгрунтувати і засвідчити їх пріоритети.
Гуманітарна сфера налічує близько 40 наукових дисциплін, серед яких історія має найбільший вік та науковий потенціал. Криза сучасної історичної науки збіглася в часі з кардинальними політичними й соціально-економічними змінами в Україні. Фінансова скрута не дозволяє сьогодні організувати цілеспрямоване забезпечення коштами багатьох цікавих і перспективних наукових тем. Що там говорити про масштабні акції', коли для більшості периферійних науковців становить важку проблему "вибити"
відрядження до столиці, де знаходяться основні архівосховища й бібліотеки. Ось і "варяться у власному соку" досвідчені вчені й здібна молодь, зустрічаючись хіба що на регіональних конференціях, які з полігону перевірки авангардних ідей перетворюються у навколонаукову "тусовку". Та ще важче вітчизняним дослідникам вибратися до архівних установ Російської Федерації, адже це вимагає принаймні на порядок вищих витрат. Крім того, існує проблема доступності джерел: зосередивши у своїх руках значні масиви документів, відповідні російські органи монополізували їх використання і забезпечують пріоритетні інтереси науковців Росії
У радянський період на сторінках наукової періодики час від часу виникали дискусії навколо вузлових проблем, в яких брали участь представники різних республік Радянського Союзу. Навіть пам'ятаючи про їх певну запрограмованість і підконтрольність відповідним органам, слід визнати їх цінність для постановки і пошуку рішень складних наукових напрямів. Єдине профільне видання істориків України давно вже не ставало ареною наукової полеміки, хоча його редакція в будь-який момент готова надати шпальти "Українського історичного журналу" для учасників такої дискусії. Ситуація, що склалася, тривожить, оскільки означає занепад культури наукової полеміки, якою вигідно вирізнялася дореволюційна історична вітчизняна наука. Це позначається також на всіх жанрах наукових публікацій.
Розширення видавничих можливостей спрощує вихід наукової продукції в обіг. Однак ця обставина дозволяє деяким авторам уникати бодай формальної наукової експертизи, що негативно позначається на якості їх праць. Не закликаючи до цензури, дозволимо собі зауважити, що навіть зрілим професіоналам не завадять компетентні поради і рекомендації колег.
Звернемося до такого продукту наукової творчості, як дисертаційні дослідження. Серед дисертацій, що захищалися, наприклад, в Інституті історії України НАН України протягом останнього десятиріччя, за окремими винятками, немає таких, які присвячувалися б проблемам методологічного, концептуального пошуку, термінологічно-категоріальним питанням. Лише окремі дослідники (скажімо, д. і. н. В. М. Ткаченко, до праць якого ми ще повернемось) час від часу роблять спроби вирватися з поля дії інерції, створити праці, що дають наскрізний аналіз історичного буття України,