Международно-правовое признание

умов цілком офіційно й остаточно визнавати нового суб'єкта права або його уряд, При визнан­ні де-факто не обов'язково встановлювати дипломатичні відносини. Співробітництво можливе у різних галузях і формах, оскільки держава або уряд, щодо яких відбулося визнання: де-факто, вступають у міжнародні відносини як суверенні.

Прикладом цього є визнання урядом США Фінляндії 7 травня 1919 р. з наступним поясненням, яке було дано тільки 12 січня 1920 р. , про те, що це визнання вважається повним.

Defiaitio: Визнання де-юре (лат. de jure, букв. •за. . . . правом) це одна з найчастіше застосовуваних у міжнародній  практиці форм офіційного визнання існуючи­ми державами й урядами нової держави або уряду, що виник у країні.

На відміну від визнання де-факто визнання де-юре прово­диться у разі, коли держава, яка визнає, не має сумнівів що­до законності походження визнаної або змушена за певних обставин погодитися з необхідністю вступити в нормальні дипломатичні відносини і співробітничати з тими, кого вона визнає. Таке визнання у міжнародно-правовій практиці зви­чайно вважається повним і остаточним, що має наслідком обмін дипломатичними представниками вищого класу, ви­знання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими цінностями, які належать їй за кордоном, визнання її імунітету від юрисдикції держави що визнає. Визнання де-юре супроводжується іноді застереженнями, наприклад, про територіальні межі поширення визнаної влади або про став­лення до міжнародних зобов'язань (визнання Великобрита­нією НРБ у 1947 p. ).

: У сучасній дипломатичній практиці офіційного визнання держав не обов'язково вказувати на форму визнання (де-факто або де-юре).

Після заснування ООН не раз були спроби кодифікації інституту визнання. Комісія міжнародного права ще в 1949 р. включила до списку тем, відібраних для першочерго­вої кодифікації, питання про визнання держав і урядів

Проб­лем визнання торкалася Комісія міжнародного права при розробці двох конвенцій про правонаступництво держав, при розгляді питань відповідальності держав. Однак інститут ви­знання так і не був кодифікований і досі регулюється звичає­вими нормами міжнародного права, його загальновизнаними принципами, деякими багатосторонніми і двосторонніми уго­дами, резолюціями міжнародних органів і організацій, а та­кож дипломатичними документами окремих держав. На сьо­годні питання про кодифікацію інституту визнання залиша­ється поки що відкритим.

Водночас, виходячи з досвіду сучасних динамічних між­народних відносин, можна визначити критерії офіційного визнання у міжнародному праві.

За рішенням Європейської Ради (Маастрихт, 9—11 груд­ня 1991 р. ) 16 грудня 1991 р. у Брюсселі відбулося засідання Ради ЄС на рівні міністрів закордонних справ, на якому було обговорено становище в CPGP і деяких країнах Східної Єв­ропи. Підтвердивши свою прихильність принципам Гельсінтського Заключного акта і Паризької хартії, зокрема принци­пу самовизначення, міністри висловили свою готовність ви­знати нові держави. При цьому були сформульовані такі критерії офіційного визнання:

"1. Дотримання положень Статуту ООН.

2. Виконання обов'язків, прийнятих за Гельсінським За­ключним актом і Паризькою хартією, особливо в то­му, що стосується верховенства права, демократії і прав людини.

3. Гарантії прав етнічних і національних груп і меншин відповідно до зобов'язань, прийнятих у рамках НБСЄ.

4. Повага непорушності всіх кордонів, що не можуть бу­ти змінені інакше, як мирними засобами і зі спільної

згоди.

5. Прийняття усіх відповідних зобов'язань, що стосують­ся роззброєння і нерозповсюдження ядерної зброї, а також безпеки, і регіональної стабільності.

6. Зобов'язання узгоджено вирішувати всі

1 2 3 4 5 6 7 8

Похожие работы