Международно-правовое признание

Аналогічними критеріями визнання керується міжнарод­не співтовариство й у вирішенні палестинського питання. У проекті резолюції про становище в окупованій Палестині, внесеному 20 лютого 1986 р. представниками 17 країн, у то­му числі спостерігачем України, на 42-й сесії Комісії з прав людини підтверджувалося "невід'ємне право палестинського народу на самовизначення без втручання ззовні, а також на створення цілком незалежної і суверенної палестинської дер­жави на своїй національній території відповідно до резолю­цій Генеральної Асамблеї", [9].

Цим та іншими документами ООН Організація визволен­ня Палестини (до ухвалення рішення про створення палес­тинської автономії) визнавалася як рух опору.

4. 2. Визнання національно-визвольного руху.

Цей новий вид міжнародно-правового визнання став іс­тотною прикметою XX ст. , коли нації і народи почали вести боротьбу за утворення самостійної державності. З самого по­чатку цієї боротьби органи національного визволення були суб'єктами міжнародного права. Політико-юридичною осно­вою такої правосуб'єктності є національний суверенітет - [10].

Своєрідність цього виду визнання полягала в тому, що воно давалося не нації або народу як таким, а саме націо­нально-визвольним рухам. При цьому малися на. увазі орга­нізації, що очолювали рух і організовували боротьбу. Як при­клад можна згадати СВАПО — Народну організацію Південно-Західної Африки.

Визнання національно-визвольного руху в особі його ор­ганів може здійснюватися не тільки окремими державами, а й універсальними, регіональними та іншими міжнародними організаціями. Наприклад, ООН визнала СВАПО єдиним за­конним представником народу Намібії. Аналогічно Комітет ООН з деколонізації визнав у 1972 р. Партію незалежності Гвінеї й Островів Зеленого Мису Єдиним представником на­роду Гвінеї.

4. 3. Визнання статусу воюючої сторони.

Становлення міжнародного гуманітарного права напри­кінці XIX — у першій половині XX ст. мало істотний вплив на визначення підходу до визнання "повсталої" або "воюю­чої" сторони. Такий вид визнання зумовлював ставлення до сил, що ведуть боротьбу з урядом; і не розглядав їх як вій­ськових злочинців. Держави, які визнавали повстанців, ви­знавали, наприклад, І їхнє право на притулок.

До середини XX ст. міжнародно-правове визнання_др-веталої або воюючої сторони, як правило, зумовлювало по­ширення на неї законів і звичаїв війни. Після прийняття Же­невських конвенцій 1949 р. і додаткових протоколів до них у 1977 р. повсталі і воюючі за своє національне визволення на­роди підпали під дію цих конвенцій. З цієї причини після за­кінчення Другої світової війни визнання воюючою або по­всталою стороною в міжнародно-правовій практиці не трап­ляється Норми Женевських конвенцій як норми міжнарод­ного гуманітарного права застосовуються до повсталих і воюючих сторін прямо, незалежно від визнання. Повсталі І воюючі за національне визволення особи перебувають під захистом міжнародного права.

 

Список використаної літератури

І, Мартене Ф. Современное международное право цивилизованных  дах народов. — СПб, 1882:— С

267

2 Действующее международное право В 3 т — М. , 1996 —-. . . . . . ТІ —С 159—160:. . . . . .

3 Броунли Я Международное право В 2 кн — М. ,; 1977 —г; Кн. 1 — С. 154—155,

, 4 Хайд Ч: Международное право,; его понимание и применение Соединенными Штатами Америки —М. , 1950 —ТІ — С 291 5. Лукашук И,. И. Международное право. Общая часть, — М. ,

1997. — С 318—319.

6. Международное право в избранных документах. — М:, 1957;. — Т. 1. —С. 105—106.

7. Курс международного права: В 7т. — М. , 1990. — Т.

1 2 3 4 5 6 7 8

Похожие работы