Николай Зеров
Микола Зеров - представник українського неокласицизму. Визначний перекладач, лiтературознавець, вiн мав високорозвинений естетичний смак, багату ерудицiю, тонкий розум i неабиякий поетичний хист. Вiн бачив культурно-iсторичну пiсню українського вiдродження у тому, щоб переймати i розвивати кращi зразки європейської культури.
Класична пластика, i контур строгий,
I логiки залiзна течiя -
Оце твоя, поезiє, дорога.
Леконт де Мiль, Жозе Ередiя,
Парнаських зiр незахiдне сузiр'я
Зведуть тебе на справжнi верхогiр'я.
М. Зеров народився 26 квітня 1890 року у місті Зіньків на Полтавщині. Батько його Кость був учителем, також займав посади в системі народної освіти. Микола Зеров учився в Охтирській гімназїї до 1903, середню освіту завершив 1908 року в київській гімназії. Закінчив з хорошими оцінками історико-філологічний факультет Київського університету. До 1917 року вчителював у Злотопільській, а з 1917 — в 2 Київській гімназії. Водночас бере активну участь в українському літературному житті, що вийшло з підпілля в революції 1917, виступає якч критик, редагує зразково бібліографічний журнал “Книгар” (1919 — 1920). Упродовж 1920-их років був професором літератури в Київському університеті, співробітником Академії наук, редактором багатьох книжкових видань. Друкуватися почав 1912 в журналі “Світло”, з 1913 року був співробітником газети “Рада”. З першими поезіями (переклади) виступив 1918 року.
Микола Зеров майстерно володiв поетичною формою сонету, хоч будучи людиною сором'язливою, зауважував, що його вiршам притаманна синтаксична одноманiтнiсть, обмеженiсть лексики. По-моєму, в поезiї М. Зерова довершенiсть i зрiлiсть думки знайшла вiдповiдну форму. Вона вiдточена, як дiамант найвищої проби. Його iм'я з повним правом можна поставити поряд з великими майстрами сонету: Гете, Шекспiра, Рильського. Вiн був надто вимогливим як до iнших, так i до себе
1935 року, висланий до концтабору на Соловки, втративши єдиного сина, свободу, продовжував писати сонети i далi працював над перекладом Вергiлiєвої "Енеїди".
Поета хвилювали теми, сюжети свiтової лiтератури. Сонети "Олександрiя", "Аргонавти", "Чистий четвер", "Обри" ознайомлюють нас зi сторiнками грецької, єврейської, готської культур. Та з не меншим трепетом вiн звертається i до сторiнок слов'янської iсторiї: "Князь Iгор", "Сон Святослава", "Кулiш". Читаєш i мимоволi думаєш, що це не тiльки про згорьованого Святослава, а й про свою чорну долю пише поет. До речi, епiтет чорний лише двiчi використано у цiй поезiї.
Я бачив сон. Важенних перел град
На груди сипали менi, старому,
Вдягали в довгу чорну паполому,
Давали пити не вино, а чад
. . . . . . .
Нiч мiсячна кругом, така студена,
Антена гнеться, як струнке стебло,
I чорний день дзвонить в стремена.
Офiцiйна цензура, органи влади постiйно не давали спокою цiй талановитiй, незалежнiй людинi. Та його поезiї далекi вiд полiтичних проблем. Замiсть того в них постають "замрiяний золотоглавий Київ", "бiлiють вежi, золотом густим горять хрести Чернiгова".
Як поет і перекладач і