Молодежное движение как объект и субъект реализации молодежной политики

інтересам молоді. Організована політична активність проявляється у формі участі молоді в широких соціальних рухах. Вузькоцільові рухи звичайно мають чітко обмежену молодіжну базу і спрямованість на відбиття безпосередніх інтересів молоді. Зазнаючи впливу провідних політичних рухів і партій, вони, разом з тим, являють собою самостійні ідейно-політичні утворення. До таких рухів можна віднести, наприклад, рух школярів і учнів вузів за академічні права, різного роду виступи під прапором культурних перетворень. Вузькоцільові рухи являють собою необхідну і важливу форму боротьби молоді за свої соціально-економічні інтереси і одночасного залучення до політичної боротьби” [24, с. 87].

Ми поділяємо точку зору В. Куліка, Т. Голубоцької та О. Голубоцького, які вважають, що у молодіжному русі наявні як масова організована соціально-політична активність (у вигляді організованої – в громадські організації, творчі спілки тощо – молоді та неформальної самоорганізованої молодіжної ініціативи, іноді „молодіжної субкультури”), так і вузькоцільові рухи, які взаємно доповнюються [4, с

66].

Отож, як висновок, ми підкреслюємо, що молодіжний рух – це не лише громадські молодіжні та дитячі об’єднання, а набагато складніше явище. Він, як мінімум, складається з організованої молоді, яка юридично оформлена у свої громадські об’єднання, та неформальної самоорганізованої молодіжної ініціативи, „молодіжної субкультури”, які взаємно доповнюються.

До організованої частини молодіжного руху ми відносимо: молодіжні партії, молодіжні секції, філії, „крила” при „дорослих” громадських об’єднаннях, партіях; громадські молодіжні організації (союзи, спілки, асоціації, рухи тощо), які можуть бути різними за назвою, за масштабами діяльності, але повинні обов’язково мати чотири головні ознаки: офіційно оформлене членство (причому, воно може бути у різних формах: видачі членських квитків, нагрудних значків тощо); участь членів об’єднання у створенні його матеріальної бази, у т. ч. шляхом сплати вступних і членських внесків; участь у самоуправлінні об’єднання; наявність статуту об’єднання, інколи програми чи іншого програмного документа; різноманітних громадських молодіжних та дитячих фондів; любительські клуби за інтересами, що різняться як за напрямами (культурологічні, спортивні тощо), так і за формами діяльності; релігійні молодіжні об’єднання, тощо.

До неформальної самоорганізованої молодіжної ініціативи ми відносимо ті молодіжні об’єднання, які не мають чітко вираженої організаційної структури, програмних документів або, як їх іще називають, „неформальні групи”, „молодіжні субкультури”. При цьому ці формування необхідно оцінювати не так, як це робилося у другій половині 80-х років, коли „неформальними” називали майже всі молодіжні об’єднання окрім комсомольської та піонерської організацій, а виходити із соціологічного визначення цього поняття: „неформальна група” – це група людей, яких пов’язують особисті, не закріплені організаційно і не оформлені юридично зв’язки”. Сюди можна віднести, зокрема в Україні, такі типи молодіжних субкультур: романтико-ескапістські субкультури; релігійно-містичні субкультури; гедоністично-розважальні субкультури; епатажно-протестні субкультури; радикально-деструктивні субкультури; свавільно-самосудні молодіжні формування; гакери [25, с. 131–134].

І хоча, за даними фахівців, нерідко у першій частині молодіжного руху перебуває набагато більше молодих людей, ніж у другій (так, наприклад, лише 2–3% української молоді перебуває в офіційно зареєстрованих молодіжних організаціях, а натомість понад 25% знайшло собі місце у неформальних об’єднаннях [26], автор статті все ж таки вважає, що серцевину, найбільш дієву частину молодіжного руху складають ті громадські об’єднання молоді, які зареєстровані та діють відповідно до чинного законодавства і у тісній взаємодії з державними органами, у першу чергу намагаються вирішувати важливі соціальні

1 2 3 4 5 6 7 8 9