НЕДЕЙСТВИТЕЛЬНОСТЬ "И" ничтожество "СДЕЛКИ

“НЕДІЙСНІСТЬ” ТА “НІКЧЕМНІСТЬ” ПРАВОЧИНУ

Я. Романюк

У статті проаналізовано співвідношення понять “недійсність” та “нікчемність” правочину. Досліджено правову природу зазначених термінів. З’ясовано цивільно-правові наслідки недійсності та нікчемності правочину.

Ключові слова: нікчемний правочин, недійсний правочин, державна реєстрація правочину.

Стан дослідження: питання дійсності правочинів у різний час було предметом дослідження Д. І. Мейєра, В. С. Мілаш, С. С. Потопальського, В. П. Шахматова, Г. Ф. Шершеневича та ін. Водночас в сучасних умовах виникло багато теоретичних та практичних проблем, пов’язаних з впровадженням до Цивільного кодексу України термінів “недійсність” та “нікчемність” правочину. Наукова стаття присвячена з’ясуванню правової природи наукових термінів, правові наслідки трактування правочинів “недійсними” або “нікчемними”.

Однією з найпоширеніших підстав виникнення цивільних прав і обов’язків є правочини (договори). Цивільний кодекс України [1], визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини належать до такого виду юридичних фактів, які є правомірними діями і залежать від волі учасників правомірних правовідносин.

Цивільний кодекс України (ст. 204 ЦК) установлює презумпцію правомірності правочину, а саме – правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним. Отож, хоча правочин належить до правомірних дій, але може порушувати права його учасників, а також третіх осіб, публічний порядок тощо. Шляхом укладання правочину суб’єкти цивільних відносин виконують свої правомочності, реалізують суб’єктивні цивільні права шляхом передання цих прав іншим учасникам

Суб’єкти цивільних правовідносин можуть набувати чи змінювати цивільні права і обов’язки. Однак у здійсненні цивільних прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю чи культурній спадщині (ст. 137 ЦК).

Сторони договірних правовідносин мають суб’єктивні права і обов’язки. Порушення суб’єктивних прав є підставою виникнення охоронювального правовідношення, в рамках якого відбувається захист порушених прав. Це може здійснюватися шляхом зміни і припинення правовідношення, що виникає на підставі договору [2]. На наш погляд, передумовою захисту цивільних прав є дотримання законодавства і на стадії вчинення правочину. Наприклад, наданням письмової обіцянки зробити дарунок у майбутньому можуть бути порушені права інших осіб, якщо предмет дарування є об’єктом спільної сумісної власності. Згідно з ч. 2 ст. 369 ЦК України розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Водночас законодавець керується засадою, що вчинення одним з співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається таким, що вчинений за згодою всіх співвласників.

Звідси вже на стадії вчинення правочину повинні бути дотримані вимоги законодавства з метою недотримання порушення охоронюваних прав та інтересів.

У випадках нотаріального посвідчення правочину, пов’язаного з відчуженням об’єкта права спільної сумісної власності, нотаріус повинен отримати згоду інших співвласників. Це підтверджує тезу про необхідність дотримання вимог законодавства на стадії укладення договору.

Цивільний кодекс України передбачає, що у разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Отже, діє презумпція згоди всіх співвласників. Однак ч. 4 ст. 369 ЦК України визначає, що правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним з співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника, якщо вчинено правочин без необхідних повноважень. Отож, порушення прав інших співвласників на стадії вчинення правочину є підставою визнання правочину недійсним. Тому, необхідно виключити друге речення з ч. 2 ст. 369 ЦК України. Тим самим припис ч.

1 2 3 4 5

Похожие работы