Начало украинской социологии

Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі «Громада».

Учені, які досліджують особливості тогочасної української соціологічної думки наприкінці XIX ст. , відзначають, що тодішні дослідження здебільшого певною мірою трансформували ідеї О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса, виявляючи при цьому обмаль критичного ставлення до надбань своїх попередників, орієнтації до вироблення власних соціологічних теорій, хоч окремі оригінальні ідеї вони висловлювали.

На той час українська соціологія ще не була виокремленою наукою, тобто до соціологічних студій принагідне вдавалися професійні філософи, історики, географи, економісти, літератори.

Найприкметнішим у тогочасній соціологічній думці є звернення до проблем соціально-культурного життя українського народу. Як уже зазначалося, вона функціонувала тільки в координатах традиційних проблем. А тоді домінував у соціології позитивізм, який тяжів до еволюціонізму, органіцизму чи соціал-дарвінізму.

Так, у соціологічних студіях публіциста, економіста, соціолога Сергія Подолинського (1850—1891) сусідили марксистські і соціал-дарвіністські, «громадівські» погляди. Вважаючи, що суспільне життя відбувається згідно з законом боротьби за існування, він і положення про додаткову вартість розглядав як одну з форм цієї боротьби. Але поряд із законом боротьби за існування, твердив С. Подолинський, діє і закон зростання солідарності людей. З часом людські громади, піддавшись почуттю прихильності, можуть перестати боротися між собою. Все це матиме неабиякий сенс для людей, які вивільнять свої сили для боротьби з навколишньою природою

Водночас і умови боротьби з природою стануть однаковими для різних груп людей. У свою чергу зростатиме середній рівень розвитку більшості людей, з'являться можливості для самовираження талантів.

С. Подолинський значну увагу приділяв аналізові соціального становища різних груп людей, причин соціальної диференціації (їх убачав у привласненні панівним класом додаткової вартості), соціальної мобільності (залежить від національної належності особи). Ці думки висловлені у праці «Ремесла і фабрики на Україні».

Серед вчених-дослідників українського суспільства кінця XIX ст. насамперед вирізняється постать Михайла Драго-манова (1841—1895), який чимало уваги приділяв перспективності історичного поступу України і можливості її самостійного існування на європейському терені. Національне питання він вважав одним із найважливіших. Основу для його вирішення вбачав передусім у демократизації суспільства, запровадженні політичних свобод, під якими розумів всенародне земське представництво з контролем за діями виконавчої влади і недоторканими свободами особи, слова, товариств. На його думку, політичні та національні інтереси російського населення у найкращий спосіб можуть бути забезпечені тільки за повної децентралізації управління економічним та культурним життям. Він обґрунтував тезу, що справжньої політичної свободи не може бути за тогочасної централізації. На підтвердження цього Драгоманов наводить факт, що в Європі з часів Великої французької революції всі перевороти саме тому і не досягали найближчої мети, бо самодержавство королів змінювало самодержавство парламентської більшості, залишаючи недоторканою і навіть удосконалюючи централізовану бюрократичну машину управління країною.

Драгоманов критикував ідеологію російських народників П. Лаврова, П. Ткачова, Г. Плеханова та інших за те, що вони у своїх політичних програмах навіть не обіцяли жодних автономій іншим народам у майбутньому. Російські революційні діячі не сприйняли тоді ідей Драгоманова про федеративний принцип взаємозв'язку народів Росії. Але

1 2 3 4

Похожие работы