Национальные приоритеты политической деятельности Николая Скрипника

права самодіяльності республіці в галузі господарської політики і „самостійності розвитку національно-культурного будівництва", але не вимагав його повернення до основного закону радянської держави. У травні 1925 р. нарком юстиції, виголошуючи промову на IX Всеукраїнському з'їзді рад стосовно прийняття Молдавії до складу УСРР, визнав право України про вільний вихід з СРСР „декларацією перед всесвітом", тому що „не вихід" потрібен був, а „зміцнення, закріплення необхідні нашому союзу". Простежується еволюція у поглядах Скрипника стосовно формування союзної держави та національних пріоритетів УСРР. Вони виявилися досить активно в галузі культури та освіти, хоча не можна переоцінювати значення українізації та самої ролі у цьому Скрипника, позаяк він поступався Г. Ф. Гриньку і згодом О. Я. Шумському, навіть естонцю Я. П. Ряппо, які були мотором культурно-освітнього розвитку України. Скрипник, будучи генеральним прокурором і наркомом юстиції, формально обстоював за Україною право самовизначення, але недовго. Він міг говорити про русифікаторську роль армії, про значення закону про рівноправність мов, яка віддзеркалювала безправний статус самої УСРР.

У 1923 р. Скрипник опублікував „Історію пролетарської революції на Вкраїні", яка висвітлювала становлення українських політичних партій, а з другого боку ідейні пріоритети старого більшовика. Він визнав розвиток „українського національного руху" до 1917 p. , а далі критика УЦР, „націонал-шовініста" Грушевського, „пацифістських ілюзій" есера Шумського, якого не розстріляли керівники Центральної ради, „тому що не встигли", оцінка УНР як диктатури контрреволюції. Нарком правопорядку був абсолютно переконаний, що питання влади вирішується „не більшістю в парламенті, а збройною силою", відтак не марив демократичними ілюзіями.

Упродовж десяти років, тобто від авторитетного наркомюста до самодіяльного наркома освіти, політична діяльність Скрипника знала періоди піднесення в ієрархії партійно-радянської номенклатури і спаду, визнання його заслуг і послідовного нищення. Напередодні публічного суду над ним, ніби відчуваючи знеславлення, його перші біографи М. А. Рубач та Г. Овчаров видали документально-публіцистичні розвідки про „крицевого більшовика-ленінця", хоча сам Скрипник ще у травні 1928 р

опублікував автобіографію, яку написав у далекому 1912 р. для „партійної перевірки". Дивно, але в коментарі до біографії Скрипника було зазначено, що його висунули на посаду наркома освіти у 1926 р. Поява автобіографії була зумовлена датою річного перебування на посаді наркома та можливо висування своєї кандидатури в академіки, про що писав у щоденнику С. О. Єфремов у квітні 1928 р. Історики не звертають увагу на ту обставину, що саме Скрипник доклав неабияких зусиль до усунення Шумського, відтак випадає з лав „націонал-ухильників" другої половини 1920-х pp.

Саме 1927 - 1933 pp. , тобто п'ятирічка Скрипника в Наркомосі, виявилися непростими і доленосними для наркома і культурно-освітнього життя в УСРР. В історичній літературі, яка виходила у наступні роки, оцінка постаті Скрипника віддзеркалю­вала авторські політичні уподобання, їхні переконання і світоглядні принципи. Радянська історична наука висвітлювала особистість Скрипника, посилаючись на джерела 1930-х pp. , у яких опального наркома визнали ідеологом буржуазного націоналізму. Зарубіжні дослідники, особливо англомовні, копіювали схеми та ідеологеми в українських істориків, які витворили трагічний образ великомученика і „націонал-комуніста". На таких концептуальних засадах написані ґрунтовні праці Д. Мейса з історії націонал-комунізму, Д. Армстронга про український націоналізм. У монографії Д. Мейса та М. Панчука, яку вони опублікували у 1997 р. , постать Скрипника в одному ряду з Шумським, М. Волобуєвим, М. Хвильовим та іншими. 18 Вони наголошують, що між

1 2 3 4 5 6 7 8