Налогообложение по классовому принципу

В усі часи українське селянство було чи не найвразливішим i найнезахищенішим прошарком населення. Але найбільшого занепаду українське село зазнало у період сталінської модернізації соціально-економічного укладу життя селян, утвердження колгоспного ладу, здійснення політики розкуркулення та руйнування традиційних форм громадського самоврядування.

Запровадження адміністративно-політичного тоталітарного режиму призвело до спустошення села. За період 1928 — 1932 рр. Україна втратила близько половини поголів’я худоби, багато селян тікали з колгоспів у пошуках роботи в містах. Наприкінці 20-х — на початку 30-х років минулого століття в українському селі існувала система натурально-продуктових та грошових повинностей селян. Спонукаючи сільське населення до виконання фінансових зобов’язань, державно-партійні органи вдавалися переважно до адміністративно-судових, політично-правових та карально-репресивних заходів.

Особливості оподаткування селянських господарств в Україні у цей самий період випливали з класового принципу податкової політики радянської держави, її фіскального характеру. Єдиний сільськогосподарський податок офіційно визнавався однією з форм повинностей населення. Причому сума цього податку автоматично збільшувалася зі зростанням дохідності з ріллі, від продажу худоби, городини, продуктів садівництва.

Згідно з класовим принципом оподаткування, що застосовувався державними органами, від сплати податку звільнялися 35% найбідніших селянських господарств, але загальна сума податкових стягнень розподілялася між іншими господарствами, особливо заможними. Питаннями оподаткування займалися сільські ради, які накладали штрафи на тих, хто ухилявся від сплати податків, у розмірі десятикратної ставки податку, що припадала на господарство.

Водночас діяв принцип індивідуального оподаткування нетрудових доходів заможних селян, ставки якого визначали спеціальні облікові комісії сільських рад, що вивчали майновий стан родини, наявність у господарстві худоби, реманенту та городини, застосовуючи при цьому метод податкових надбавок. Селян, яких обкладали податками в індивідуальному порядку, називали «експертниками». Вони становили 3% від усіх селянських господарств в УРСР, сплачуючи п’яту частину всіх податків. Оподаткування в експертному порядку по суті означало запровадження грошової повинності за класовим принципом

Сталінська політика була спрямована на те, щоб унеможливити індивідуальне господарювання. Приміром, селянам, які виходили з колгоспів, часто не віддавали їхній реманент i вцілілу худобу. Вони отримували убогі наділи, незручні для обробітку, тоді як колгоспники мали найкращі землі. Водночас ставку оподаткування індивідуальних господарств збільшили у 2 — 3 рази, а колгоспників звільняли від сплати податків.

Доказом існування грошової повинності, з одного боку, було застосування державою карально-репресивних заходів проти неплатників податку, а з іншого — спротив селян, про що свідчать їхні скарги до урядових інстанцій. Звітуючи про виконання плану щодо стягнення податку, оргвиконкоми активно вживали терміни «грошові зобов’язання», «обов’язкові платежі», «мобілізація коштів».

Отже, сільськогосподарський податок у 1928 — 1933 рр. був найпоширенішою формою грошової повинності сільського населення, стягнення якої здійснювалося за допомогою адміністративно-примусових методів. Однак існувала також специфічна форма селянських повинностей — самообкладання. Цей термін виник наприкінці 1927 р. із запровадженням системи паралельного й додаткового оподаткування селян. Передбачалося, що сума самообкладання не перевищуватиме 35% від розміру єдиного сільгоспподатку, але насправді її постійно переглядали. На початку 1928 р. ставки самооподаткування, тобто надподатку щодо єдиного сільгоспподатку, становили у більшості округ від 69 до 100%. Райфінвідділи щоразу вимагали від сільських рад збільшення надходжень від самообкладання. Незаможників звільняли від нього, а

1 2

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные