Николай Зеров - одна из центральных фигур суток расстрелянного Возрождения

План

1. М. Зеров – літературознавець і критик

2. «Підводна» архітектоніка літературознавчого дослідження

3. Українське письменство ХІХ ст.

 


1. М. Зеров – літературознавець і критик

Постать Миколи Зерова нині перебуває в центрі пильної уваги наукової, літературної і культурної громадськості: йому присвячують статті і дослідження, охоче цитують; відомий зеровський заклик «Ad fontes!» («До джерел») став назвою авторитетної рубрики в академічному журналі. М. Зеров – одна з центральних постатей доби розстріляного Відродження. Його діяльність як дослідника літератури, поета, перекладача, критика увиразнює найвидатніші її досягнення.

Зеров належить до найяскравіших імен української культури, що піднялися на хвилі революційних зрушень, повні надії на справжнє оновлення національного життя, на свободу й рівноправність, на підвищення добробуту працюючої людини. Тичина, Курбас, Підмогильний, Яновський, Довженко, Бойчук, Рильський, Микола Куліш, а передовсім Хвильовий – ось, напевно, не всі, але принаймні найголовніші дійові особи великого ренесансу української культури, яка відразу, при своєму становленні, набувала не тільки національного, але й загальноєвропейського значення. Серед цих постатей бачимо й Миколу Зерова, не просто голову групи чи радше товариського гуртка «неокласиків», а багатогранного митця-мислителя, що своєю могутньою особистістю впливає на всі ділянки національного буття

Зеров-критик брав активну участь у так званій «літературній дискусії» 1925 – 1928 років, підтримавши й теоретично обґрунтувавши позицію М. Хвильового. Йому також належить значна кількість змістових досліджень з історії вкраїнської літератури. Окремими виданнями на Україні вийшли книги його досліджень: «Антологія римської поезії» (1920), «Леся Українка», «Нове українське письменство» (1924), «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1929). Як перекладач, він здійснив багато в чому неперевершені на сьогодні інтерпретації латино мовної античної спадщини, французьких «парнасців», а також творів багатьох інших класичних поетів.

В своїх працях Зеров тримався думки, що українська література своїми вершинними осягненнями належить до світової писемності. Що вона може розвиватися тільки за умови активного спілкування з традиціями європейських літературних шкіл і стилів. Звідси походить його ненастання й тверда вимога до письменників – оволодівати світовими, передовсім європейськими, культурними багатствами і надбаннями, привносити в нову українську літературу не тільки тематичну, але й стильову, художню, глибинно-філософську новизну, писати не на хуторянсько-парубочому, а на франківському рівні книжки, що могли б забезпечити нашому слову міжнародний авторитет. Зеров ставив завдання перед вільною людиною, свідомим українцем, завдання вищого порядку – бути творцем з душею розкованою, світоохоплюючою, витонченою знанням не лише рідної, але й чужої мови.

В галузі критики та історії української літератури за якістю зробленого, Зеров повноправно займає місце поруч із Франком, на дослідження якого він часто посилається, щоправда, не часто погоджуючись із ним. По-новому Зеров підійшов до багатьох принципово-важливих періодів нашого письменства. Його висновки залишаються основоположними щодо таких явищ як «котляревщина» та епігони Шевченка, від яких він справедливо відмежовував Руданського, Кониського, Куліша та Щоголіва.

Сучасні читачі мають, розуміється, лише туманне уявлення про так звану «групу неокласиків» і якщо про Миколу Зерова Щось і чули, то тільки як про завзятого теоретика й практика неокласицизму. Тяжка українська доля привела його, як і багатьох наших культурних діячів, на Голгофу сталінських катувань. Блискучий дослідник літератури, перекладач, критик, поет на багато років викреслений був із української літератури, ніхто

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные