Новейшие мифы в процессе становления современной украинской политической нации

Новітні міфи в процесі становлення сучасної української політичної нації

Як доводить історія формування сучасних націй, кожна з них має свій “кадастр” модерних, постмодерних, новітніх міфів. Сьогодні існує чимала кількість досліджень із цього питання, починаючи від праць таких відомих авторів, як Е. Кассірер, і закінчуючи цілим списком тем кандидатських дисертацій в гуманітарній науці сучасної України. Це не випадково. І не лише тому, що “століття бездержавності, боротьби не лише за національне виживання, а часом і за саму доцільність цього виживання, за обґрунтування опору асиміляції, “мирному розчиненню” в національному тілі дужчих сусідів, зробили це “прагнення міфу” постійною невід’ємною частиною національної думки, а міфотворчість - мало не національним літературно-мистецьким жанром”1, але із тієї простої причини, що в самій культурі сучасної нації, за твердженням Лешека Колаковського, глибоко закорінена “потреба в міфі”. В роботі “Присутність міфу” він пише, що така потреба укорінена в “прагненні оволодіти фізичним часом через підпорядкування його часові міфічному, тобто такому, який дозволяє бачити в плинності речей не просто мінливість, але й накопичення певної якості, дозволяє вірити, що цінності минулого не зникають у сучасному, що їх можна врятувати всупереч незворотному потоку реальності. . .

Віра в доцільність і лад, приховані в потоці реальності, дозволяють нам вважати, що. . . розпад і руйнування вражають лише поверхневий шар дійсності, не зачіпаючи іншого, глибшого й тривалішого. Це подолання тимчасовості досягається в міфах, саме вони уможливлюють віру в неперервне тривання буттєвих цінностей”2.

По мірі усвідомлення філософською думкою подібних реалій в сьогоденні відбувається поворот і в українській соціогуманістиці до класичного європейського розуміння міфу як того, що завжди було, і є, і супроводжуватиме існування людини у цьому світі. Навіть попри те “наукове” переконання, що превалює історична тенденція до занепаду міфологічного мислення і самого міфу. Зрештою, це переконання таких відомих мислителів, як Ф

Фукуяма, Ю. Габермас та інші, ніколи не підтверджувалось на прикладі української історії. Не можна не погодитись з твердженням О. Гриценка: “. . . українська історія дає численні приклади протилежного характеру: в ній міфічний дискурс опановував дедалі ширші терени, що попередньо належали або національно-індиферентному раціо, або цинічному прагматизмові, або ж конкуруючій радянській міфології”3.

Проте особливістю моменту є не лише народження чи утвердження новітніх міфів, а й активна загибель, точніше, витіснення на периферію колективної свідомості, цілого ряду з тих, які, здавалось ще недавно, будуть визначати специфіку існування української нації у світі. І ці витіснені міфи потребують аналізу. Адже вони є не лише нежиттєздатними проектами, що загинули у боротьбі із українською реальністю, але і певними парадигмами існування, що не пройшли випробування часом з тієї чи іншої причини. Це не лише втрачені за роки незалежності колективні ілюзії українців, але і втрачені певні шанси розвитку.

Багато із ще 8-11 років тому існуючих, здавалось би, “залізно” наукових програм розвитку виявились не менш “залізно” хибними, не кажучи вже про величезну кількість прогнозів швидкого витворення “українського раю” під вивісками: “Ми - європейці”, “Ми - модерна нація”, “Ми - країна загального високого добробуту”, “Ми - молода сильна сучасна демократична держава” тощо.

М. Бердяєв стверджував, що “. . . міфи набагато динамічніші, ніж реальність, і

1 2 3 4 5

Похожие работы