ОБЩИЕ НАПРАВЛЕНИЯ ЭВОЛЮЦИИ СОСТОЯНИЯ

ЗАГАЛЬНІ НАПРЯМИ ЕВОЛЮЦІЇ СТАНУ

Прихід литовської зверхності, на думку більшості дослідників, відбувся непомітно і спочатку не вніс суттєвих змін в життя руських земель. Зокре­ма, не відбулося ні істотного перероз­поділу, ні ломки поземельної власності, оскільки саме виникнення русько-ли­товської держави базувалося на визнан­ні права власності за феодалами земель-анексів, які прийняли великокня­зівську владу. Збереглася і загальна модель вищих поверхів політичної над­будови, що склалася в княжу добу, з тією лише відмінністю, що в більших землях — Київській, Волинській, Чернігово-Сіверській — місце давньорусь­ких удільних князів зайняли представ­ники великокнязівської династії Геди-міновичів. За гіпотезою Ф. М. Шабульда, правлячі верхи Литви, нейтралізую­чи сепаратистські тенденції, дробили території приєднаних князівств і земель на менші уділи (таким було, наприк­лад, утворення у 1380 р. на території Чернігово-Сіверського князівства трьох незалежних одне від одного княжінь: Чернігівського, Стародубського і Новгород-Сіверського), позбавляли удільних князів спадкового права на володіння чи переміщували їх з одного уділу на другий. Однак ці заходи били по ін­тересах лише найвищої, князівської, ланки ієрархічної будівлі, не демонтуючи існуючих співвідношень влади і власності.

Найбільш розвинені давньоруські землі зберегли свою політично-територі­альну єдність і після ліквідації уділь­них княжінь у 90-х pp. XIV ст. Прин­ципові засади організації стану земле­власників місцевих корпорацій гаран­тувалися уставними грамотами, які в своїй основі, на думку багатьох учених, сягають первісних «рядів» — договорів місцевої знаті з литовськими князями, що укладалися при входженні до скла­ду Литовської держави. Прокламоване уставними грамотами збереження принципу «старовини» сприяло тому, що на українських і білоруських зем­лях аж до уніфікації законодавства, здійсненої Першим Литовським Стату­том 1529 р. , у найсуттєвіших рисах со­ціального ладу зберігалися давньорусь­кі традиції. Закріплена в грамотах територіальна цілісність колишніх земель-княжінь мала політичне значення, яке, па думку M. K

Любавського, вихо­дило далеко за межі адміністративного поділу, оскільки в нього «вклалися по­передні політичні організації, які пев­ною мірою продовжували жити своїм попереднім життям» із залишками дер­жавної самостійності. М. С. Грушев-ський простежив елементи давньорусь­кого суспільного устрою у внутрішньо­му житті українських земель до середи­ни XVI ст. і навіть дещо пізніше, по­в'язуючи їх ломку лише з політичним піднесенням шляхти напередодні Люб­лінської унії.

Однак при збереженні найсуттєвіших засад паралельно наростали на перший погляд непомітні, а тим часом важливі зміни, які стали підґрунтям для оформ­лення оновленої і значною мірою видо­зміненої, порівняно з давньоруськими часами, структури привілейованого ста­ну. В основі цих видозмін, на нашу дум­ку, лежала уточнена схема підпорядку­вання окремих волостей Київської і Во­линської земель князю, що здійснював центральну владу: Володимиру Ольгердовичу в Києві, Любартовичам — на Волині. В княжу добу волості, згадува­ні в літописах, не були, як показує ре­тельне дослідження О. П. Толочна, чіт­ко окресленими територіальними оди­ницями. У кожному конкретному ви­падку волость виступала як компактний комплекс земель, що надавалися за да­ниною великого князя в умовне дер­жання бенефіційного типу черговому князю-васалу; в цілому група волостей складала територію, яка належала ве­ликому князю як главі дер/кави, а ще точніше, не йому, а столу, на якому він сидів.

Отже, як бачимо, структура феодаль­ної ієрархії Великого князівства Ли­товського уже в XV ст. виступає вель­ми строкатою і подрібненою. Вихідним пунктом, з якого на зламі XIV—XV ст. почався відлік історії українських при­вілейованих станів, слід вважати, на нашу думку, різке збільшення чисель­ності нижчих прошарків воїнів-земле-власників, що вкупі

1 2 3 4 5 6

Похожие работы