ОБЩИЕ НАПРАВЛЕНИЯ ЭВОЛЮЦИИ СОСТОЯНИЯ
ЗАГАЛЬНІ НАПРЯМИ ЕВОЛЮЦІЇ СТАНУ
Прихід литовської зверхності, на думку більшості дослідників, відбувся непомітно і спочатку не вніс суттєвих змін в життя руських земель. Зокрема, не відбулося ні істотного перерозподілу, ні ломки поземельної власності, оскільки саме виникнення русько-литовської держави базувалося на визнанні права власності за феодалами земель-анексів, які прийняли великокнязівську владу. Збереглася і загальна модель вищих поверхів політичної надбудови, що склалася в княжу добу, з тією лише відмінністю, що в більших землях — Київській, Волинській, Чернігово-Сіверській — місце давньоруських удільних князів зайняли представники великокнязівської династії Геди-міновичів. За гіпотезою Ф. М. Шабульда, правлячі верхи Литви, нейтралізуючи сепаратистські тенденції, дробили території приєднаних князівств і земель на менші уділи (таким було, наприклад, утворення у 1380 р. на території Чернігово-Сіверського князівства трьох незалежних одне від одного княжінь: Чернігівського, Стародубського і Новгород-Сіверського), позбавляли удільних князів спадкового права на володіння чи переміщували їх з одного уділу на другий. Однак ці заходи били по інтересах лише найвищої, князівської, ланки ієрархічної будівлі, не демонтуючи існуючих співвідношень влади і власності.
Найбільш розвинені давньоруські землі зберегли свою політично-територіальну єдність і після ліквідації удільних княжінь у 90-х pp. XIV ст. Принципові засади організації стану землевласників місцевих корпорацій гарантувалися уставними грамотами, які в своїй основі, на думку багатьох учених, сягають первісних «рядів» — договорів місцевої знаті з литовськими князями, що укладалися при входженні до складу Литовської держави. Прокламоване уставними грамотами збереження принципу «старовини» сприяло тому, що на українських і білоруських землях аж до уніфікації законодавства, здійсненої Першим Литовським Статутом 1529 р. , у найсуттєвіших рисах соціального ладу зберігалися давньоруські традиції. Закріплена в грамотах територіальна цілісність колишніх земель-княжінь мала політичне значення, яке, па думку M. K
Однак при збереженні найсуттєвіших засад паралельно наростали на перший погляд непомітні, а тим часом важливі зміни, які стали підґрунтям для оформлення оновленої і значною мірою видозміненої, порівняно з давньоруськими часами, структури привілейованого стану. В основі цих видозмін, на нашу думку, лежала уточнена схема підпорядкування окремих волостей Київської і Волинської земель князю, що здійснював центральну владу: Володимиру Ольгердовичу в Києві, Любартовичам — на Волині. В княжу добу волості, згадувані в літописах, не були, як показує ретельне дослідження О. П. Толочна, чітко окресленими територіальними одиницями. У кожному конкретному випадку волость виступала як компактний комплекс земель, що надавалися за даниною великого князя в умовне держання бенефіційного типу черговому князю-васалу; в цілому група волостей складала територію, яка належала великому князю як главі дер/кави, а ще точніше, не йому, а столу, на якому він сидів.
Отже, як бачимо, структура феодальної ієрархії Великого князівства Литовського уже в XV ст. виступає вельми строкатою і подрібненою. Вихідним пунктом, з якого на зламі XIV—XV ст. почався відлік історії українських привілейованих станів, слід вважати, на нашу думку, різке збільшення чисельності нижчих прошарків воїнів-земле-власників, що вкупі