ОСНОВНЫЕ ОСОБЕННОСТИ РОМАНТИЗМА

та настроїв, що охоплюють суспільство у перехідні епохи, про­те головна його нота — це очікування чогось нового, тривога перед цим новим, поспішне, нервозне прагнення пізнати це нове. І далі О. М. Горький зазначав, що в романтизмі слід розрізняти два різко відмінні напрями: пасивний романтизм, який намагається або при­мирити людину з дійсністю, прикрашаючи ту, або ж відвернути від дійсності до безплідного заглиблення у свій внутрішній світ, до ду­мок про «фатальні загадки життя», про любов, про смерть, і актив­ний романтизм, який прагне посилити волю людини до жит­тя, пробудити в ній протест проти дійсності, проти будь-якого гніту її.                                             

Таким чином, виходячи з однакового прагнення до вираження неприйняття довколишньої дійсності, реакційні романтики фактич­но відривалися від дійсності, протиставляючи їй ідеалізовані па­тріархальні відносини середньовіччя, тоді як прогресивні романти­ки, навпаки, усі свої надії покладали на майбутнє.

Незважаючи на виняткову складність та суперечливість, роман­тизм у цілому має ряд визначальних рис та ознак. Йому притаман­ні так звана світова скорбота, романтичні «два світи», підкресле­ний інтерес до внутрішнього світу людини, гротескно-сатиричне зо­браження дійсності та проникливе відтворення природи. .

Романтична «світова скорбота» була одним з виражень глибо­кого розчарування в результатах французької революції і пов'яза­ного з нею Просвітництва. Відомо, що переважна більшість ідеоло­гів Просвітництва щиро вірила в близьке настання царства розуму та загального добробуту. Майбутнє буржуазне суспільство вимальо­вувалося їм у щонайрадужніших барвах . Результати ж французь­кої революції, що на неї покладалися такі величезні сподівання, цілковито перекреслили ілюзії просвітителів. Проповідуване ідеологами Просвітництва царство розуму, загального добробуту й миру обернулося на практиці нескінченними загарбницькими війнами, царством гендлярства, бездушності та егоїзму

Саме тому розчарування романтиків набуло особливої гостроти, почало переростати у настрої цілковитої безнадії та глибокого відчаю - у «світову скорботу». Цей відчай підкріплювався втратою уявлень про перспективи суспільного розвитку: стан внут­рішнього бродіння та хаосу сприймався як закономірний для світу, а шляхи розвитку цього несталого світу - таємничими й непізна­ванними.

Відчуття «світової скорботи», в свою чергу, вело до романтич­ного відчуття двох світів - переконаності у цілковитому розладі мрії та реальності. У пошуках нових позитивних ідеалів романтики звертаються до історії та мистецтва, релігії і народної творчості, до природи та до екзотичних країн - до всього, що різко контрас­тує з безбарвністю та убозтвом сучасної дійсності.

 Заперечуючи класицизм і просвітницький реалізм, їхню регла­ментацію та умоглядність, романтики прославляють самоцінність окремої людської особистості, її цілковиту внутрішню свободу. Від­штовхуючись-від Шекспіра, романтики розкривають дивовижну складність та суперечливість людської душі, її одвічну невичерп­ність. Заглибленість у внутрішній світ особистості, пильний інтерес до могутніх пристрастей та яскравих почуттів, до всього надзви­чайного, тяжіння до інтуїтивного та неусвідомленого - характерні риси романтичного методу в усіх мистецтвах.

Якщо теоретики класицизму виходили з прагнення наслідувати природу, то романтики виходять з прагнення перетворити природу. Вони створюють свій, особливий світ, на їхню думку, величніший і прекрасніший, ніж світ реальний. У цьому й полягає суть їхнього учення про два світи. З уявленням про два світи пов‘язаний полум‘я­ний захист романтиками цілковитої творчої свободи митця від будь-яких регламентацій і будь-яких норм.

Надзвичайно своєрідним явищем у поетиці романтизму була. й так звана романтична іронія, головними теоретиками її виступали письменники такі, як

1 2 3 4

Похожие работы