Общественное мнение в системе социального контроля - терминальный, атрибутивный, инструментальный подходы к анализу и дентификации

присвячені рейтингу політичних лідерів, американці часто негативно оцінюють дії своїх лідерів; стає навіть модним на тлі підтримки інститутів влади в цілому злегка «облаяти» конкретних її виконавців.

По-четверте, своєрідним обмеженням влади є політична апатія, байдужість громадської думки до проблем у сфері політики.

По-п'яте, обмеженням можна вважати відмінності у пріоритетах і ціннісних орієнтаціях між громадяни та представниками органів влади. Незбіг ціннісних парадигм утруднює маніпулювання, бо, коли індивід (або група) має особисту (групову) зацікавленість у певному питанні й керується власними ціннісними уявленнями, то такі погляди меншою мірою піддаються змінам [16].

Аналізу самих лише питань обмеження маніпуляційних можливостей влади (стосовно громадської думки) було б недостатньо для розуміння інструментальних засобів громадської думки, за допомогою яких здійснюється контроль з її боку за діяльністю органів влади.

Існує два варіанти інструментальних можливостей -інституційні інструменти, в основі яких лежить механізм правового регулювання взаємодій (вибори, референдуми), і неінституційні. Головним механізмом «запуску» цих інструментів виступає сила морального пресингу, котра реалізується на мітингах, демонстраціях, страйках, через засоби масової інформації. Це підтверджує, зокрема, думку В. Коробейнікова про те, що громадську думку можна розглядати не тільки як стан свідомості, а й з урахуванням її дієвих, поведінкових основ.

Шкала форм вираження громадської думки (схема 3) залежно від ступеня присутності в ній поведінкової компоненти, запропонована А. Демідовим, дає уявлення про інструментальні можливості громадської думки на рівні як вербальної, так і «реальної» поведінки [17].

Спинімося детальніше на таких формах вираження громадської думки, як законодавча ініціатива і референдум. Ідея прямого вторгнення у законотворчість походить ще з Афін. У США міські мітинги ввійшли у практику політичного життя, результатом їхньої діяльності є спільно розроблені петиції, котрі у вигляді інструкцій надсилаються урядові. У Швейцарії досить поширеними є референдуми (як загальнонаціональні, так і, наприклад, міські), що на них розглядають найрізноманітніший спектр питань (від політичних питань загальнодержавного масштабу до проблем комунального життєзабезпечення).

Для того, щоб громадська думка могла мати шанс на пряму участь у законотворчості через референдуми, на думку Р

Вайсберга, мають бути дотримані такі п'ять умов [18].

1. Голосуючим слід забезпечити певну можливість отримати інформацію із суттєвих питань (які, безперечно, мають бути сформульовані у зрозумілій формі).

2. Голосування має бути настільки широким, щоб були представлені всі громадяни, чиї інтереси ці питання затор-кують.

3. Потрібен належний рівень компетенції голосуючих, й усі рішення мають братися у сукупності.

4. Законодавча ініціатива має дістати шанс на політичний вплив.

5. Має існувати рівна можливість участі у референдумі різних груп інтересів.

Слід зазначити, що інституційні та неінституційні можливості громадської думки як інструменту тісно пов'язані між собою. Так, А. Мігранян посилається на дослідження, проведені у 1958-1967 роках, а також у 1967-1976 роках, коли було зафіксовано, що у країнах з низьким рівнем політичної участі вияви насилля трапляються частіше. Таким чином, у зв'язку з браком можливостей реалізації своїх експектацій через інституційні канали (вибори, референдуми) громадська думка спрямовує їх через неінституційні канали, намагаючись впливати на прийняття рішення. Чим менше інсти-туційних можливостей такого впливу, тим більша ймовірність

1 2 3 4 5 6 7 8

Похожие работы