Общие особенности и ведущие направления философии ХХ века

про них не припинялось ані на рік. Пророчими виявилися слова П. Копніна про те, що осмислення творчого спадку києво-могилянців великою мірою підніме престиж української фі­лософії та культури у світі.

 Визнаною не тільки в колишньому СРСР, але й за його межами була в цілому історико-філософська школа Украї­ни, відома дослідженнями не лише вітчизняної, а й світо­вої історії філософської думки (В. Шинкарук, І. Бичко, М. Булатов, Г. Заїченко, М. Вєрніков, А. Пашук, ГО. Кушакoв та ін. ). Світове визнання має також харківська соціологічна школа О. Якуби.

 Отже, у вітчизняній філософії протягом останнього три­дцятиріччя виразно вимальовується неоднозначна ситуація. Існували фактично дві філософії. Одна — «офіціоз», вира­женням якого були передусім партійно-ідеологічні настано­ви «директивних» органів, з огляду на які формувався такий собі словничок традиційних «редакторських кліше», невживання яких було тоді рівнозначне зведенню вежі без громовідводу. Інша тенденція — то була реальна дослідни­цька діяльність, яка в багатьох своїх виявах і результатах зовсім не відповідала канонам офіціозу. Звичайно, офіціоз сковував, а нерідко й паралізовував дослідницьку думку. Його згубний вплив особливо позначався на стані викла­дацької та пропагандистської роботи в галузі філософії. Проте, мабуть, тим цінніше сьогодні все те, що долало пре­синг цього офіціозу.

Мислителі української діаспори. Поразка української національної революції 1917—1918 років викликала хвилю еміграції української інтелігенції за кордон. Ми вже част­ково говорили про художньо-філософську творчість в емі­грації такого видатного українського письменника, мисли­теля та політичного діяча, як В. Винниченко

Поряд з ним можна назвати ще ряд українських, діячів, які починали свій творчий шлях в Україні (деякі з них брали активну участь в українській революції), але мусили продовжувати свою діяльність за межами України.

 Історично склалося так, що за межами української держа­ви опинилися мільйони українців. Живучи в різних країнах сві­ту, зокрема в США, Канаді, Франції, ФРН та інших країнах, вони були і залишаються часткою українського народу. Знахо­дячись в іншому національному середовищі,- українці зуміли зберегти традиції, культуру свого народу, внести творчий доро­бок у розвиток його духовної культури. Звичайно, не все рівно­значне у цьому доробку українців за кордоном. Проте ігнору­вати надбання української діаспори (як це робилося до не­давнього часу) було б невиправдано. Такий підхід збіднював українську культуру, насамперед у сфері мистецтва, літерату­ри, філософії.

Умовно можна виділити три напрями розвитку української філософії в діаспорі. Це, по-перше, розробка проблем політич­ної філософії, по-друге, аналіз філософської проблематики в дусі традиційної класичної філософії, який можна назвати ака­демічним. І нарешті, третій напрям було названо у філософ­ській літературі українським персоналізмом. Найвизначнішим представником першого напряму є Д. Донцов, другого — Д. Чижевський, третього — О. Кульчицький.

 Особливість філософських досліджень в діаспорі полягає в тому, що майже всі представники наукового потенціалу її зо­середжують увагу на розгляді передусім національних особли­востей розвитку філософії взагалі і української зокрема, вихо-дячи при цьому на аналіз національного характеру, досліджую-чи вплив його на формування духовної культури народу. При-чому багато хто з дослідників зосереджують творчі зусилля в основному на розгляді української ідеї. До них належать І. Мір­чук, В. Щербаківський, М. Сціборський, Д. Донцов. Досить плідно вчені діаспори працюють і над історією української фі­лософії, в тому числі і над спадщиною Г. С. Сковороди. Крім праць

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные