Общие особенности и ведущие направления философии ХХ века

до української поезії просякнуто було ту літературу, що в неї радять нам учитись наші мос­квофіли. Це зовсім не значить, що ми цю літературу не любимо, а це значить, що ми органічно не можемо на ній виховуватись».

 Проте справжня біда не в тому, що українську куль­туру й мову зневажали, хай і демократично настроєні лю­ди, але. все ж у «старі» (колоніальні) часи Біда в тому, що ця зневага триває й нині, коли Україна, при наймнІ формально, перестала бути колонією. На підтвер­дження цього Хвильовий наводить текст листа О. М. Горького українському письменникові О. Слісаренкові, який у свій час звернувся до Горького з пропозицією перекласти на українську мову роман «Мати». «Мне кажется,— писав Горький, — что перевод этой повести на украинское наречие не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что лю­ди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие «язиком», но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия». Отже, можна лише погодитися з Хвильовим: «навіть в авторові «Буревестника», навіть в цій людині, що оче­видно хоче грати роль «совести земли русской», навіть в ньому сидить великодержавник, проповідник російського месіанізму й «собиратель земли русской». Цю характе­ристику можна поширити й на нинішнього носія «совести земли русской» О. Солженіцина, який подібним же чином прагне сьогодні за рахунок України й Білорусі «обустроить Россию».

В плані зазначеного наміри Хвильового, Зерова, Воро­ного та інших представників українського культурного від­родження переорієнтувати українську культуру з північно­го сходу на Захід мають цілковиту рацію, оскільки ці на­міри просто відновлюють нормальні й віковічні зв'язки України з Західною Європою (про це вже йшлося в по­передніх лекціях)

Ці наміри української художньої ін­телігенції поділяв і В. Юринець, говорячи, що «є глибока неусвідомлена інтуїція в поклику Хвильового до Європи. Це заклик до створення в нас героїчної, конструктивіст-ськи ясної психіки на місце нашої плаксиво-сентименталь­ної, рабськи-поетичної. Це протест проти нашої розмазаності, безініціативності, пагубний наслідок нашого поне­волення в минулім».

Світоглядні настанови українського відродження 20-х років Хвильовий тлумачив як «романтичний вітаїзм» (від лат. уііа—життя), що являв собою активно творчу, оду­хотворено відрожувальну форму мистецького світовідчуття. Разом із Тичиновим «кларнетизмом» («світлоритмом») ро­мантичний вітаїзм становив смислове ядро стилю україн­ського відродження. Визначаючи художню природу роман­тичного вітаїзму як «бойовий ідеалізм», Хвильовий не вбачає тут суперечності з історичним матеріалізмом, адже «історичний матеріалів», — писав він,—ніколи не відхиляє психологічного фактора. Навпаки, він припускає його дію, вважає її за цілком нормальне явище в громадському житті.

Але «відлига» вже закінчувалася. Сталін, здолавши на початку 30-х років своїх 'політичних суперників, активно взявся до творення незакінченої Леніним тоталітарної сві­тоглядної системи. І перші «приморозки» вдарили вже в 1926 р. 24 квітня того року Сталін надсилає листа Л. Кагановичу (тодішньому Генеральному секретареві ЦК КП(б)У) та іншим членам Політбюро, в якому висловлює здивування з приводу вимоги Хвильового про «негайну дерусифікацію пролетаріату», про необхідність для україн­ської поезії «тікати якнайшвидше від російської літерату­ри», про його спробу відірвати культуру від політики тощо. «В той час, коли західноєвропейські пролетарі та їх кому­ністичні партії повні симпатій до «Москви»,— писав Ста­лін,— до цієї цитаделі міжнародного революційного руху і ленінізму,

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные