Особенности романтизма Лермонтова

«безконфліктність», утихомирення, спокій народного буття, а в «Пісні про купця Калашникова» виступає яскрава особа, що сміливо відстоює права людини і звичаї життя.

Російський романтизм в цьому відношенні представляє явище винятково своєрідне. Він спирається на живі, не зникаючі форми народного життя, хоча деколи не прямо відштовхується від них. Проте вони завжди залишаються точкою відліку. У міру прояснення шляхів суспільного розвитку цей початковий пункт світосприйняття російських романтиків починає висуватися на перший план. Творчість Лермонтова служить тому яскравим прикладом.

Про лірику Лермонтова

Особливості виникнення російського романтизму в епоху 30-х років зумовили його підвищений інтерес до долі і правам окремої людської особи, який склав, по словах Белінського, пафос поезії Лермонтова. На той час, коли Лермонтов сам вирішив віддати свої твори в друк, стало здійснене ясно, що особистість вже відокремилася від офіційної системи державності, що вона відчужена силою обставин від вікових патріархальних для феодала традицій і що шляхів суспільної діяльності, виключаючи операцію з реакційним режимом, для неї немає. Пушкін, завдяки Чаадаєву за присилання «Філософічного листа», писав йому 19 жовтня 1836 року: «Посперечавшись з Вами, я повинен Вам сказати, що багато що у Вашому посланні глибоко вірно. Дійсно, потрібно признатися, що наше суспільне життя — сумна річ. Що це відсутність громадської думки, це байдужість до всякого боргу, справедливості і істини, це цинічне презирство до людської думки і гідності — справді можуть привести у відчай

Ви добре зробили, що сказали це гучно». Особа за часів Лермонтова все більш і більш відособлялася від держави, але не бажала втрачати своєї суспільної людської суті. На одному полюсі визрівав суспільний протест, що вдягнувся у форму свідомої відрази і відразливого відштовхування від офіційної казенщини, на іншому — цинічне обдурення людей. Трагедія передового дворянського інтелігента посилювалася тим, що він вимушений був жити в середовищі, до якого належав по народженню, вихованню, становим і суспільним зв'язкам. У цьому середовищі всі раптом зробилися схожими один на інше, індивідуальності виявилися стертими, думки що причесали. «Мабуть, люди не народжені для того, щоб думати, тому що сильна і вільна думка у них така рідкість!» — гірко нарікає Лермонтов в листі до М. А. Лопухиної від 2 вересня 1832 року. У іншому листі (від 28 серпня 1832 року) їй же поет обгрунтовує свою позицію принциповими міркуваннями: «Назвати Вам всіх, у кого я буваю? У самого себе: ось у кого я буваю з найбільшим задоволенням. Як тільки я приїхав, я відвідував — і признаюся, досить часто — родичів, з якими я повинен був познайомитися, але врешті-решт я переконався, що мій кращий родич — я сам: і я бачив зразки тутешнього суспільства: дам дуже люб'язних, кавалерів дуже вихованих — всі разом вони справляють на мене враження французького саду, і не просторового і не складного, але в якому можна задихнутися в перший же раз, оскільки господарські ножиці знищили всяку відмінність між деревами» (VI, 703).

Легко зрозуміти, що позиція принципової самоти, свідомо прийнята юним поетом, породжувала множину тямущиго і дивність Лермонтова, для якого особистий, суб'єктивний світ душі з його складністю, індивідуальною значністю став набагато ціннішим, ніж зовнішній світ, повний обману, злості, зрад,

1 2 3 4 5 6 7

Похожие работы