Перспективные направления развития социальной психологии в контексте реальных проблем общества
Щодо структурної організації соціальної психології як навчального курсу, то сьогодні тут можна виокремити такі розділи:
1) науково-методологічний, в якому розкриваються предмет, завдання, функції, категорії, методологічні основи та методи соціальної психології, питання еволюції соціально-психологічного знання;
2) соціальна психологія особистості – розділ, що вивчає проблеми особистості як суб’єкта соціальної взаємодії та спілкування, психічного відображення особистістю соціальних явищ в структурі групових відносин;
3) сфера спілкування та міжособистісних відносин – розділ, де представлені соціально-психологічні знання про спілкування та його особливості, психологічні способи обміну інформацією, взаємодії, сприймання, впливу в процесі спілкування;
4) соціальна психологія груп – розділ, що висвітлює соціально-психологічні знання про комунікативний потенціал учасників взаємодії, закономірності поширення суспільних інтересів, настроїв, моди, психічний склад групи та нації; вивчає сферу соціально-психологічних групових процесів – проблеми прояву соціально-психологічних явищ у малих групах (конформна поведінка, соціально-психологічний клімат, психологічна сумісність тощо);
5) основні напрями прикладних досліджень в соціальній психології – розділ, що вивчає закономірності становлення соціально-психологічної реальності в конкретних сферах життєдіяльності індивіда та групи (соціальна психологія промислового виробництва, соціальна психологія управління тощо).
Загалом сучасна соціальна психологія як наука може існувати тільки в єдності її теоретичних та практичних аспектів, де фундаментальні знання обумовлюють подальший розвиток соціальної психології, удосконалення наукових уявлень про її предмет, а прикладні передбачають розв’язання певної конкретної соціально-психологічної проблеми, пов’язані з конкретною інформацією стосовно соціально-психологічного явища чи процесу.
2. Особливості спілкування на сучасному етапі розвитку суспільства
Теоретичною передумовою виокремлення цього напряму в якості перспективного є твердження, що формування в учасників взаємодії широкого діапазону духовних потреб, комунікативних вмінь та навичок, здатності до спілкування, озброєння їх певними комунікативними знаннями є необхідною складовою розвитку особистості; суб’єктивного відображення нею об’єктивного світу і водночас ціннісного ставлення людини до реалій сьогодення; становлення її як спеціаліста і професіонала, готового до життя і функціонування в сучасних мікро- і макросистемах.
Спілкування — це сутнісна характеристика людського життя. Без нього немає людської цілісності. Комунікативний підхід не спрощує, не принижує і не абсолютизує суб’єктів спілкування
Постановка питання саме таким чином відсилає нас до проблематики глибинного розуміння смислу людського існування у соціумі, глибинного аналізу ціннісного ставлення до дійсності, глибинного вивчення спілкування, яке, на відміну від зовнішніх комунікативних контактів, взаємодій та обмінів, є складним онтологічним процесом. В ньому актуалізується сутність спільності між суб’єктами, що зустрічаються. В той же час спілкування – це внутрішня характеристика психічної активності особистості: кожен з учасників взаємодії самовизначається через утвердження іншого. Запропонована логіка аналізу передусім спілкування змушує суттєво переосмислити роль цього феномена в життєдіяльності особистості, у відображенні нею соціальних явищ.
Повноцінне спілкування передбачає одночасно багатовекторний розвиток психіки індивіда. Воно є інтегруючою компонентою в життєдіяльності людини та її взаємодії з соціумом. Комунікативний світ індивіда (гуманістичний і моральний за своїм