Поэзия вагантов

самих себе; вони переробляли, доповнювали, перелицьовували все, що потрапляло в поле їхньої уваги, відкриваючи шлях для породження нових варіантів і заохочуючи інших поетів до наслідування.

Вченим вдалося встановити авторство лише небагатьох творів вагантів. Проте серед анонімної маси збереглось все таки кілька імен вагантів -поетів: Гугона на прізвисько Примаса Орлеанського (середина ХІІст. ), Вальтера Шатільонського (друга половина ХІІст. – початок ХІІІст. ) та ін. Творчість кожного з названих поетів відзначається індивідуальним почерком.

Найбільш самобутнім є, напевне, Примас. Злидар і волоцюга, він зумів передати всю безшабашність і безпритульність вагантського буття, де воля і незалежність поєднувались з необхідністю пошуків покровителів, випрошуванням подачок, вислуховуванням лайок і примиренням з презирством.

Ваганти внесли свою долю новаторства в європейську поезію у Хст. , надававши їй співучості, витонченості. Вони охоче наслідували пісенні й танцювальні народні традиції, з якими мали можливість знайомитися під час своїх мандрувань. Їхній стиль відзначається багатством відтінків – від зворушливої ніжності, юнацької свіжості та безпосередності, до навмисної бурсацької зухвалості та грубості.

Наділені рідкісною музикальністю (свої вірші ваганти не читали, а співали), вони впивалися „музикою співзвуч”, немовби граючись римами, досягаючи дивовижної віртуозності римування і, самі того не підозрюючи, відкривали для поезії невідомі їй досі прийоми поетичної виразності. По суті справи, ваганти вперше наповнили новим, живим змістом давній латинський розмір – „versus quadratus” – восьмистопний хорей, який виявився придатним і для урочистої оди, і для жартівливої пародії, і для віршованої оповіді.

До наших днів не дійшло майже нічого з музики, яка супроводжувала пісні вагантів; однак музика ця знайома, оскільки вона прихована в самому тексті

Її „почув”, зокрема, композитор Карл Орф, який створив 1937 року свою кантату – „Carmina Burana”, зберігши незайманими старовинні тексти і „через них”, і з їхньою допомогою, виразив свої судження про людину, про її нестримне прагнення до свободи й радості у важкі часи темряви, жорстокості і насильства.

Тематика вагантської поезії різноманітна. Писали вони і на замовлення високопоставлених покровителів хвалебні словослів’я, релігійні пісні (за які добре платили), в інших віршах прославляли свою свободу, шинковий розгул. Захоплені земними радощами, красою природи, вони не боялись небесної кари і відкрито заперечували похмурий аскетизм; славлячи Флору, Бахуса, Венеру, яких вважали символом радощів, тілесних насолод, веселих розваг у колі друзів та подруг. Вони були завжди готові прославляти щедрі дари природи, оспівувати тілесну любов, піднесеність від вина, азартних ігор.

Один з найталановитіших вагантів, який називав себе Архіпіїтом, тобто „поетом поетів” (середина ХІІст. ), зізнавався в тому, що розгул у шинку надає йому натхнення. (Для мене вірші – вино! Випиваю одним духом! Я бездарний мов бевзь, якщо в горлі сухо. Писати не можу на голодний шлунок. Та Овідієм здаюсь собі, коли я під мухою. ”). Але є в нього і немало віршів, в яких відчутні цілком інші настрої: зокрема сум і гіркота від безпритульного поневіряння.

Зразком вагантського світосприйняття може служити знаменита „Сповідь” Архіпіїта – жартівливий вірш у формі сповіді із звертанням до архієпископа Кельнського. Поет не бажає прикриватися брехливим благочестям і з викликом визнає свої гріхи:

 

Не понурість вченого – гурт, веселий дотеп

Більш мене приваблюють, ніж медові соти.

Лиш Венері - владарці рад я слугувати:

Це ж бо діло вибранців, молодих крилатих

Йду, куди юнацтво йде; світ переді мною.

Дружний не з чеснотами – з блудом заодно я.

Насолоди прагну я більше,

1 2 3 4 5 6 7 8

Похожие работы