Поэзия вагантов

церкві за доби феодалізму в Західній Європі папського Риму), викликали невдоволення і засудження в різних країнах, що знайшло вираження, зокрема, у такому прислів”ї: „Цапай, лапай і хапай – три способи, щоб папствувати папою”!

Простодушна релігійність вагантів поєднується з гострим сатиричним ставленням до папської курії, до вищого духовенства, від якого залежали дрібні клірики. У дотепних задерикуватих сатиричних віршах вагантів висміюються лицемірство, розпуста, здирництво, користолюбство вищих священнослужителів. Поети не шкодують дошкульних слів, називають нечестивих служителів церкви „вовками”, порівнюють церкву з „блудницею”. Гостра критика папського двору звучить, зокрема, у вірші „Викриття Риму” Вальтера Шатільйонського.

Формально ваганти використовують у своїй сатирі елементи релігійної літератури, – вони пародіюють її основні форми (видіння, гімн, секвенцію і т. п. ), доходячи до пародіювання літургії та Євангелія. У такий спосіб вони створили чимало дотепних пародій на біблійні сюжети та церковні ритуали. Так, у відомій пародії „Всеп’яніша літургія” (ХІІІст. ) точно відбито всі компоненти меси, проте внаслідок пародійного перекручення слів виникає комедійний ефект: „Сповідайтеся Бахуру (замість Богу), бо благ єсть, бо в кубках і кружках воспіваніє його”; „Пир усім” (замість „мир усім”) і т. п. В анонімній пародії ХІІст. „Євангеліє від Марки Срібла” (замість „від св. Марка”) дотепним підбором фраз із Біблії та Євангелія викривається користолюбство папи та його оточення.

До папської курії прийшов якось шукати захисту невинно засуджений бідний клірик. Але його виганяють уже з порога: „Відійди від мене, сатана бо не пахнеш ти тим, чим пахнуть гроші”. Зовсім інший прийом чекає багатого і роздобрілого клірика, який „вчинив убивство”. Гроші відкривають йому доступ до самого папи. Взявши хабара, папа повчає своїх підлеглих: „Глядіть, братіє, ніхто хай не зведе вас пустими словами, бо я дав вам зразок

Як я беру, щоб так і ви брали”.

Різкі випади проти Церкви часом перетворювали вагантів на єретиків. Протягом століть церква переслідувала вагантів, а з початку ХІІІст. почала жорстоко розправлятися з ними. Арнольда Брешіанського було страчено за розпорядженням папи у 1155 році. Наприкінці ХІІІст. лірика вагантів занепадає, але традиції її вплинули на подальший розвиток куртуазної та міської літератури. У наступні століття про неї майже забули і відкрили її знову в добу романтизму, коли прокинувся інтерес до старовини. В наш час знову пожвавився інтерес до вічно молодої поезії запальних співців свободи і радощів життя, тим більш, що в середовищі вагантів виникло чимало студентських пісень, зокрема, деякі строфи з широковідомої „Gaudeamus igitur”.

Одним з ідейних натхненників вагантів можна вважати П’єра Абеляра (1079–1142). Він – центральна фігура духовного життя освіченої Європи початку ХІІст. Блискучий оратор і викладач, він стояв на чолі приватної світської школи у Парижі, відомої своїм вільнодумством. На лекціях Абеляра збиралася різноманітна публіка – клір, городяни, рицарі, ваганти. Слухачі та послідовники були йому віддані до останку та всюди слідували за своїм наставником.

Абеляр з повагою ставився до античної філософії та найбільше цінував він Розум. В книзі „Так і ні” він пропонує обмежити релігійну віру „розумним обґрунтуванням”. Головним в Абеляра є не теоретизування довкола окремих положень християнської догматики, а опір авторитету церкви. За критику католицьких догматів та фанатизму погляди Абеляра було двічі засуджено церквою і папою як еротичні.

Вже будучи ченцем, Абеляр наважився на розповідь в автобіографічній „Історії моїх поневірянь” про своє безмежне кохання до учениці

1 2 3 4 5 6 7 8

Похожие работы