Политический режим Украины и проблема интеграции украинского государства к мировому демократическому сообществу
Для України, як однієї з держав, що недавно стали на шлях демократичних перетворень, першочергове значення має питання спроможності інститутів демократії витримати випробування часом, вистояти в політичних конфліктах і кризах. Значною мірою це залежить від типу політичного режиму, що утворився в країні.
Основними ознаками сучасного політичного режиму України є:
– Конституційні ознаки (виборність найважливіших органів політичної влади, юридична рівність громадян, гарантії прав меншості, багатопартійність і т. д. );
– Процесуальні ознаки (транзитивність, розбудова демократичної держави і т. д. );
– Режимні ознаки, тобто ознаки, що стосуються безпосередньо способів здійснення влади (електоральність, обмежена конкурентність політичного процесу, авторитарність у вирішенні деяких проблем, домінування виконавчої влади, безконсенсусний тип вирішення політичних конфліктів і т. д. ).
Щодо визначення типу політичного режиму України існує велика кількість думок, але єдиним вірним шляхом у вирішенні суперечностей навколо цього питання є спроба зіставити декілька типологій політичних режимів.
Український політичний режим є однією з модифікацій неопатримоніального політичного режиму. Неопатримоніалізм – це своєрідний симбіоз деяких елементів традиційного суспільства і сучасної держави. Внаслідок цього неопатримоніальним режимам притаманна невідповідність між “зовнішнім фасадом” сучасної держави (наявність конституції, писаного права, парламентсько-партійних інституцій, системи виборів та ін. ) і внутрішньою логікою її функціонування, що є цілком патримоніальною.
Так, для України характерна персоналізація влади, коли для політичної самоідентифікації мас головним є не політичні програми, а особистість політичного лідера
Політичний процес в Україні виявляє такі неопатримоніальні ознаки: по-перше, основним агентом політичного процесу в Україні є держава, котра існує не поряд з суспільством, а над ним; по-друге, провідне місце в системі державного управління посідають представники бюрократичного комплексу (в Україні це віднайшло свій відбиток у існуванні “партії влади”, що зосереджена навколо президента, і стосунки в якій будуються знову ж таки по принципу клієнталізму); по-третє, у політичній грі переважають ті партії, організації, що підтримують уряд, і нарешті, в українському суспільстві, як і в будь-якому неопатримоніальному суспільстві, сучасні форми громадянського зв’язку співіснують з численними традиційними і напівтрадиційними формами.
Теорія неопатримоніалізму дозволяє нам виявити ознаки політичного режиму, але не дає змоги описати можливі напрямки його розвитку. Аналіз політичного режиму України, на думку автора, має бути здійснений у рамках теорій трансформації (С. Хантінгтона, З. Бжезинського) і доповнений сучасними теоріями демократії, а саме, теоріями поліархії Р. Даля, електоральної і ліберальної демократії Л. Даймонда, делегативної демократії Г. О’Доннелла, співсуспільної демократії А. Лейпхарта.
Л. Даймонд принципово розмежовує електоральну (мінімальну) демократію, що має формальний характер, і ліберальну демократію, що забезпечує не лише формальну процедуру виборів, але й ефективний захист громадянських прав і політичних свобод [2, с. 12-14]. Електоральні демократії, на відміну від демократії ліберальної, признають потребу в деякому наборі громадянських свобод, необхідних для того, щоб змагальність і