Политико-правовые основания и пути реализации украинской государственности. Переяславское соглашение 1654

Шлях українського народу до власної державності був довготривалим та сповнений багатьма політико-історичними подіями, що і донині мають суперечливий характер. Переломним моментом в історії становлення Української держави було підписання Переяславського договору 1654 року. Зміст та наслідки цієї угоди по-різному трактувалися у працях відомих науковців. У контексті розгляду цього питання необхідно проаналізувати ідеї українських вчених-емігрантів міжвоєнного періоду, які у своїх працях обґрунтували політико-правові підстави української державності, розглядаючи два ключові моменти в історії України: 1) умови Переяславського договору 1654 року; 2) державно-правові наслідки абдикації царя в лютому-березні 1917 року.

Особливе місце серед них займають наукові дослідження представників народницько-демократичного напрямку української політичної думки кінця XIX - першої третини XX століття - М. Грушевського, С. Шелухіна та Р. Лащенка. Зокрема, М. Грушевський трактував Переяславську угоду як з'єднання України з Росією на засадах васальної залежності, де український гетьман Б. Хмельницький був підлеглий московському цареві як вищому властителеві і його становище прирівнювалось до становища феодального герцога щодо сюзерена-короля. Натомість С. Шелухін, спираючись на історичні факти, запевняє, що після укладання Переяславської угоди, Україна ввійшла під протекцію царя незалежною державою. Вона не приймала і не визнавала влади московського народу над українським. Тому він зазначає, що зміст угоди вказує на те, що між Україною та московським царем був створений військовий (мілітарний) союз. Дослідник здійснив політико-юридичний аналіз змісту Переяславської угоди та дійшов певних висновків: по-перше, договір був укладений між двома сторонами - Українською суверенною державою і московським царем; по-друге, в 1654 році був підписаний союзний договір (це не унія і не васалітет); по-третє, узурпація царів та суспільно-політичне насильство Москви щодо України були протиправними [2, с. 98-103].

Цікавими з наукового і політико-юридичного погляду є погляди Р. Лащенка про зміст і сутність Переяславської угоди та її наслідків для розвитку державотворчих процесів в Україні

Р. Лащенко - відомий вчений, правознавець і громадсько-політичний діяч, один із основоположників правової науки у діаспорі. Закінчив юридичний факультет Київського університету у 1905 році, працював на різних посадах у судових установах м. Києва. За Центральної Ради - голова 1-го департаменту Київського апеляційного суду, викладач історії українського права в Київському народному університеті. З приходом Директорії - член верховної слідчої комісії. З 1920 р. перебував в еміграції у Львові, де виконував обов'язки голови Наддніпрянської допомогової секції при Українському громадському комітеті. У 1921 році переїхав до Праги, де викладав історію українського права в Українському вільному університеті, послідовно займаючи посади доцента (з 1921), надзвичайного професора (з 1923) і звичайного професора (з 1925) [4, с. 854].

Теоретична спадщина вченого в умовах тоталітарного режиму тривалий час замовчувалась та була недосяжною, а його науковий доробок є недостатньо вивченим. Актуальність такого дослідження зумовлена тим, що: 1) інформацію про життя та діяльність Р. Лащенка містить лише довідкова література різного роду;

2) в енциклопедичних виданнях подано лише короткі відомості про життєвий шлях, редакторську та наукову діяльність вченого. У вітчизняній політичній науці немає спеціальних й узагальнювальних праць про Р. Лащенка, які б розкривали його ідеї про політико-правові підстави та шляхи реалізації української державності. Одними з перших вітчизняних науковців, які почали досліджувати суспільно-політичну концепцію Р. Лащенка в умовах незалежності, стали В. Потульницький, Т. Останню, В. Верстюк,