Понятие справедливости

Юренок Олени

Группа П-31

„Поняття справедливості”

 

Слід зауважити, що нерівність споконвічне закладена самим Творцем у нерівномірному розподілі природних благ поміж різними народами, у неоднаковості талантів і здібностей у різних людей. І тому, усунення несправедливості все-таки потрібно розуміти швидше як прагнення до гармонії, як повернення до чудесного задуму Творця, де кожному Його творінню належатиме своя неповторна роль, своє унікальне призначення, розкриття його талантів і дарувань.

Джерела сучасного поняття справедливості виявляються в античності. У ранній період розвитку давньогрецької літератури Гесіод у поемі "Роботи і дні" трактує справедливість як головну людську чесноту і розуміє під нею чесність, помірність, і, саме істотне, відмовлення від захоплення чужої власності будь-яким шляхом, обманом або насильством. Справедливість повинна ґрунтуватися на взаємній вигоді сторін.

Згодом, Геракліт одним з перших вивів поняття відносності справедливості, відносності людської оцінки. Виходячи з його точки зору, категорія справедливості не могла бути застосована як більш-менш універсальна категорія до всіх людей. По ті ж шляхи пішли давньогрецькі софісти. Так один з них, Тразімах (V-I ст. ст. до н. е. ) вважав, що справедливість є не що інше, як корисне для більш сильного. Такий украй суб'єктивний підхід не давав можливості використовувати поняття справедливості для оцінки людських учинків, перетворював справедливість у порожнє гасло. [2]

На противагу софістам Демокрит затверджує об'єктивний характер справедливості. На його думку, "несправедливо те, що огидно природі". Сократ також "прагнув довести існування єдиного і загального поняття справедливості, зв'язуючи його з моральністю і знанням". Сократ ототожнював поняття справедливості й істини. Пізнати істину могли, на його думку, тільки мудрі.

Платон, на відміну від софістів, "рішуче відкидав все особисте, індивідуальне в понятті справедливості, затверджуючи її загальність, незмінність і необхідність". Ідеї справедливості одержали в Платона значний розвиток

Він зв'язав справедливість із суспільним порядком. Він також вважав, усупереч Демокриту, що закони природи не можуть механічно переноситься на людське суспільство. Ідеальним суспільним порядком Платон бачив винайдене їм суспільство, розділене на 3 касти: філософів (пануюча каста), воїнів і хліборобів з ремісниками.

Аристотелю належить заслуга в розробці формальної структури справедливості. Він першим з філософів показав два її види: що зрівнює і розподіляє справедливість. Справедливість, що зрівнює, припускає "рівняння того, що складає предмет обміну", тобто рівність у цивільно-правовій сфері. Справедливість, що розподіляє, діє в сфері розподілу благ. Вона припускає обрання принципу, на основі якого один одержує більше, а іншої - менше. Це, насамперед, облік властивостей (чесноти, багатства й ін. ) блага суб'єктів, що одержує. Справедливість, по Аристотелю, це завжди загальна мірка, що для свого застосування вимагає наявності яких-небудь загальних властивостей у людей. Але всі окремі випадки неможливо передбачити в тому самому правилі. Тому поряд зі справедливістю, що виступає як загальне правило, він виділяє особливу форму справедливості частки випадку, що називає "правдою". Справедливість і правда в Аристотеля співвідносяться так само, як співвідносяться норми права і застосування норм права. Тобто, правда - це справедливість, застосована до конкретного випадку. [2]

Епікур бачить у справедливості договірну основу. Справедливість є "договір про корисний з метою не шкодити один одному і не терпіти шкоди". Відповідно і границі застосовності поняття справедливості залежать від здатності і бажання людей укладати і виконувати договору. Епікур відзначає відносність поняття справедливості. Те, що справедливо за одних обставин, може бути несправедливо при інших.

Древній Рим з його найвищим розвитком приватного

1 2 3 4 5 6

Похожие работы