Правовой статус и социальную защиту инвалидов и участников войны

ЗМІСТ

  1. Правий статус інвалідів.
  2. Соціальний захист інвалідів.
  3. Правове становище та соціальне становище учасників війни.


1. Правовий статус інвалідів

Інвалідність пов’язана з біологічними (медичними), соціальними та психологічними факторами. Перші вказують на характер захворювання, ступінь вираження функціональних порушень, етиологію патологічного процесу, адаптаційні і компенсаторні можливості організму, клінічний діагноз захворювання. До других належать характер виконуваної роботи і вимоги, які при цьому пред’являються організму, а також професія, кваліфікація, освіта, санітарно-гігієнічні і виробничі умови праці, матеріально-побутові умови. До психологічних властивостей особи відносять установку на працю, нахили, характер, відносини, що склалися в конкретному колективі, ступінь соціальної комфортності. З метою забезпечення інвалідам гарантії рівних з іншими громадянами можливостей для участі в усіх сферах суспільства і приймаються нормативні акти, що визначають їх статус, політику соціального захисту та основи соціальної і професійної реабілітації цього контингенту населення.

Спеціальний статус інваліда ? це додаткові права та звільнення від виконання окремих обов’язків, які забезпечують інваліда рівні з іншими громадянами можливості в реалізації цивільних, економічних, політичних та інших прав і свобод, передбачених Конституцією України, а також у відповідності із загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права і міжнародними угодами України.

Індивідуальний статус фіксує конкретику окремої особи (групу інвалідності, її причину, час настання, а також стать, вік, сімейний стан тощо). Він являє собою сукупність персоніфікованих прав і обов’язків інваліда. Ознакою правової культури, юридичної грамотності є знання кожним інвалідом свого особистого статусу, своїх прав і обов’язків

Індивідуальний правовий статус рухливий, динамічний, він змінюється разом з тими змінами, які відбуваються в житті інваліда.

Інвалід (від лат. ? слабкий, немічний), як говориться в ст. . 2 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», є «особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті». Інвалідність як міра втрати здоров’я і визнання особи інвалідом визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи (МСЕ) Міністерства здоров’я України. Положення про медико-соціальну експертизу затверджується Кабінетом Міністрів України з урахуванням думок громадських організацій інвалідів у особі їх республіканських органів.

Залежно від ступеня порушень функцій організму й обмеження життєдіяльності встановлюються перша, друга, третя групи інвалідності, а особам у віці до 16 років ? категорія «дитина-інвалід».

Соціальна політика стосовно інвалідів здійснюється за двома напрямами:

1 з точки суспільних, глобальних проблем ? зміни суспільної думки до проблеми інвалідності і формування середовища життєдіяльності, створення системи соціального і раціонального працевлаштування і т. ін. ;

2 з точки зору окремого індивіда ? створення необхідних умов для адаптації до нових життєвих умов з урахуванням індивідуальних особливостей.

У Рекомендаціях до реабілітаційних програм 44 сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 травня 1992 р. зазначалося, що «інвалідність ? це обмеження в можливостях, обумовлені фізичними, психологічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими й іншими бар’єрами, що не дозволяють людині, яка має інвалідність, бути інтегрованим у суспільство і брати участь

1 2 3 4 5 6 7