Пресса тоталитарной модели

Преса тоталітарної моделі: насильство над свободою інтерпретації

Радянські історики другої світової війни, досліджуючи причини, перебіг та наслідки подій, здебільшого зосереджувалися на кількості дивізій, танків чи літаків, лишаючи поза серйозним аналізом такий надзвичайно потужний чинник впливу на моральний стан народу або бойовий дух військ, як преса. А цей вплив у окремі періоди був дуже великим, він викликав хвилі масового героїзму, вів воїнів до самопожертви, в інші періоди, навпаки, призводив до масового відчаю, розпачу тощо.

І ще один вимір має тема преси у другій світовій війні: про героїзм її учасників свідчать газетні шпальти, численні кадри кінохронік, але поза кадром незмінно лишаються трагічні, "не для кіно", реалії воєн диктаторів проти власних народів та смертельного двобою між ними.

Така неувага наводить на певні роздуми й висновки. Здається, що в керівництві КПРС бачили, однак не хотіли дати побачити іншим, аналогії, що виникали при зіставленні двох тоталітарних способів керування суспільством: світом засобів масової інформації й пропаганди і - через нього - світом як таким.

Однак уже перші спроби ознайомитися з так ретельно приховуваною в СРСР історією преси Третього рейху та порівняти її з добре відомою нам історією партійно-радянської преси тих самих років викликають асоціації, які неможливо відкинути. Диктатура однієї нації у своїх найсуттєвіших рисах не дуже відрізнялася від диктатури одного класу.

На теренах преси це помітно з особливою наочністю.

Обидві диктатури проводили в галузі журналістики політику уодноманітнення. Це відповідало намірам диктаторів та спочатку давало очікувані результати, але в історичній перспективі переконливо довело свою хибність.

І виявилося, що "уодноманітнення" та "урізноманітнення" - це діаметрально протилежні способи дії тоталітаризму та демократії в масштабах суспільства - та, зокрема, у світі преси.

Приведення різноманітного за своєю суттю світу до одноманітного становища неможливе без широкого застосування насильства. І воно було характерною, невід'ємною рисою всіх тоталітарних режимів. Історія доль журналістів у роки масових репресій в СРСР ще чекає на глибокі дослідження. Немає підстав думати, що ці репресії були менш масовими або кривавими, аніж у Німеччині.

Докази цього знаходимо у брошурі П

Винокурова "Про деякі методи ворожої роботи у пресі", виданій Партіздатом (і, безсумнівно, за вказівкою з НКВС) у 1937 році, коли сталінський режим остаточно розправлявся з найменшими виявами протистояння. Власне, автор дав документальні свідоцтва про методи придушення свободи преси, які використовувалися в СРСР. Деякі абзаци з цієї настановної брошури достатньо просто процитувати.

"Серед значної кількості партійних керівників та працівників більшовицької преси до останнього часу була поширена одна брутально помилкова теза. Вони вважали, що вороги народу, троцькістсько-бухарінські шпигуни, шкідники й диверсанти, агенти фашизму прагнуть до різних підприємств та організацій, але оминають пресу. . . "

"Факти спростовують цю найшкідливішу гнилу теорію. Факти свідчать про те, що вороги народу, . . . використовуючи притуплення пильності працівників преси та відрив партійних комітетів від газет, журналів, видавництв, проникали до преси та чинили там свою чорну справу.

Останнім часом викриті вороги народу. . . пробралися не тільки в середовище рядових літературних працівників газет, журналів та видавництв, але й до керівництва окремими газетами й видавництвами" [3, 1].

Виходячи з слогану тих часів "у нас задарма не саджають", автор не утруднює

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Похожие работы