Проблема человеческого бытия

до буття, дав нове тлумачення буття, чим було подолано кантівське запере­чення онтології. Феноменологія стала основою онтологіч­них побудов самого Е. Гуесєрля, а також «критичної он­тології» Н. Гартмана та «фундаментальної онтології» М. Гайдеггера.

В історії філософії проблему буття вперше порушили елеати. Парменід, який вважав буття основою світу, дій­шов парадоксального висновку: що існує тільки буття, а небуття не існує, бо якщо людина думає про небуття, то

Виходячи з цих засад, можна розглянути існуючі кон­цепції буття. Якщо під сущим розуміють тільки матері­альні речі (атом, камінь, рослина, тварина, людина, тощо), тобто світ розглядають як сукупність матеріальних речей і буття приписують тільки такому сущому, то в такому разі буття стає тотожним матеріальності. Бути — значить бути матеріальним. Єдність світу в його матеріальності, стверджував Ф. Енгельс, існує тільки матерія (Ленін). Звідси висновок, що нематеріальне суще (ідеї, духовні цінності тощо) мають несправжнє, меншовартісне буття.

Протилежна картина постає, коли під сущим розумі­ють насамперед ідеї, поняття, цінності1, коли їм надаєть-с)і ОПравжін: буття, п матеріальні речі розглядаються як небуття, ніщо (твої) у Плптопа). Така позиція об'єктив­ного ідеалізму, який ототожнює мислення і буття, зво­дить буття до мислення. Це ототожнення було наріжним каменем філософії Гегеля. З позиції об'єктивного ідеаліз­му буття ідеї — абсолютне і необхідне, а буття речі — відносне і випадкове, оскільки річ сьогодні є, а завтра її може не бути.

Дещо інші концепції буття характерні для суб'єктивіст­ських течій в філософії. Оскільки в них суще (речі) не існує само по собі, то його буття чи небуття ставиться у залежність від суб'єкта. В емпіричній традиції (Джордж Берклі, Девід Юм) статус абсолютного буття належить пси­хологічним переживанням, а в раціоналістичній філосо­фії Декарта абсолютним буттям наділяється свідомість.

У філософії І. Канта наявні два центри абсолютного буття — «Я» і речі в собі

При їх зіткненні (накладанні форм розуму на подразнення від речей) виникає суще — світ речей, який вивчає наука. Однак, якби І. Кант був послідовним, то він не назвав би джерело подразнень «ре­чами» , адже речі — це щось оформлене, визначене, суще, а він заперечує «оформленість» речей в собі. Насправді ж речі в собі І. Канта — це чисте буття, буття, яке немає визначень. Тому вже він міг розмежувати буття і суще так, як це зробили пізніше Е. Гуссерль і М. Гайдеггер. І свідомість (Я) мислилася ним як носій певних апріорних форм, тобто як щось конкретно визначене, як суще, як річ. Так пізніше охарактеризує Е. Гуссерль декартівсько-кантівську концепцію свідомості.

Якщо в попередній філософії один вид сущого (мате­ріального чи ідеального) протиставлявся іншому як справ­жнє і несправжнє буття, то в некласичній філософії буття протиставляється сущому. А. Шопенгауер, йдучи за Кан­том, різко розводить суще (світ в уявленні) і справжнє буття (світ волі). Воля втрачає риси предметності, оформ-леності, речі, вона не є сущим, до неї не застосовуються категорії сущого (причинність і т. ін. ). Таке протистав­лення наявне у філософії Ф. Ніцше. У Керкегора екзис­тенція як справжнє буття також протиставляється сущо­му, світу.

Тенденція протиставлення буття сущому стає доміну­ючою у феноменології та екзистенціалізмі. У феномено­логії за абсолютне буття приймається свідомість, яка мис-литься

1 2 3 4 5 6 7 8 9

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные