Проза

У XVII сторіччі основні функції вираження суспільної свідомості бере на себе, разом з драматургією, проза.

До кінця XVI — початку XVII в. закінчили своє існування або доживали останні роки рицарський і пасторальний романи. Пора утопій пройшла, почалася ера національної драми і реалістичного по своїх основних тенденціях романа.

Найбільшим письменником, що своєрідно відобразив складнощі вступу Іспанії в сучасну епоху, був Франциско Гомес де Кеведо (1580—1645). Він походив зі старовинного роду, представники якого не уникнули національної іспанської хвороби — пристрасті до гербів. На родовому гербі Кеведо красувалося претензійне: «Той, хто зупинив», тобто «Той, хто зупинив нашестя маврів». Батько його був придворним короля Філіпа II, сім'я проживала в Мадриді. Франциско вчився в університеті Алькала де Енарес, де здобув добру освіту (цивільне і церковне право, математика, медицина, політика, мови стародавні і нові). За енциклопедичністю знань і багатогранністю таланту (романіст, поет, філософ, критик, богослов, перекладач, нарисовець, сатирик, драматург), за перебігом політичних подій (придворний дипломат, міністр, учасник змов, людина, що пережила падіння і зльоти, арешти і заслання, зокрема чотирилітній тюремний арешт за доповідну записку королеві, направлену проти беззаконня вельмож і в захист народу), по індивідуальних якостях (сміливість, що межує із зухвалістю, неприборкана здатність легко сходитися з людьми і наживати смертельних ворогів, нетерпимість до інакодумців, уміння оцінити з гідністю літературних супротивників) Кеведо був схожий на відомих діячів епохи Відродження, які жили «в самій гущавині інтересів свого часу» і боролися «хто словом і пером, хто мечем, а хто і тим і іншим разом».

 Істотна відмінність Кеведо від титанів Відродження — відсутність у нього оптимістичної концепції природи, суспільства і людини. Великі діячі Відродження були гармонійними як та ідеальна людина, яку вони самі створили і обожнювали. Кеведо ж витканий з суперечностей. Він реаліст в тому сенсі, що його привертає багатогранність буття

Він прагне відтворити дійсність у всіх її суперечностях і складнощах, але у нього немає узагальнювальної конструктивної думки. Схильність до філософії не зробила його філософом: він не відрізняється аскетичністю мислення, не володіє чіткою науковою методологією. За відсутності міцної методологічної основи скептицизм обертається песимізмом. Речі не такі, якими вони здаються. Світ — ніщо, а якщо це так, то він нічого і не вартий. Єдина реальність — це небуття. Розповсюдивши цю концепцію на область відчуттів і емоцій, Кеведо прийшов до висновку, що не існує і моральних цінностей, що заслуговують позитивної оцінки. Звідси — скептицизм, похмурість більшості його творів.

У запереченні земного Кеведо близький до містиків і аскетів, а отже, він особа підозріла з ортодоксальної точки зору, бо ортодоксія не допускає розриву між розумом і вірою. Кеведо ж, заперечуючи силу розуму, підриває тим самим віру. Правда, він переконаний, що, оперуючи математичними методами, розум міг би привести до відкриттів, але в цій переконаності більше виявилася його начитаність, ніж серйозний намір пропагувати позитивні знання. Проте Кеведо вдалося в якійсь мірі перекласти мовою мистецтва те, що в інших країнах зробили наука і філософія. Він словесно представив складність, розірвану, дисгармонійну сучасного йому світу. Одним з перших в іспанській літературі сповістив прихід епохи, коли «зближуються несхожі предмети» (Шекспір). Вже в ранньому своєму

1 2 3 4 5 6 7 8