Пути и тропы украинского туризма

Шляхи і стежини українського туризму

Ухвалення нової редакції Закону про туризм викликало гостру дискусію між прибічниками закону та їхніми опонентами. У січні «ДТ» надало слово тим, хто «проти», а тепер вислухаємо тих, хто «за».

По коментар ми звернулися до юриста, котрий брав особисту участь у розробці закону, - Ігоря Пріянчука - голови Української національної спілки молодих юристів, президента Центру правової підтримки туризму.

Суперечок навколо Закону про туризм багато. Як би ви загалом охарактеризували цей документ?

Це перший в історії України законодавчий акт, що чітко визначає і системно регулює туристичну діяльність, цивілізованим законодавчим шляхом структурує туристичний ринок. Закон відповідає нормам і правилам міжнародної практики у сфері туризму, праву Європейського Союзу, чим стимулює туристичні фірми працювати відповідно до узвичаєних міжнародних норм і стандартів. Але найголовніше полягає в тому, що тепер є законодавча основа, фундамент, який дозволяє побудувати ефективну нормативну базу українського туризму, що відповідає потребам часу. А для цього доведеться розробити цілий комплекс підзаконних нормативно-правових актів.

Каменем спотикання став пункт закону про те, що для отримання ліцензії на туроператорську діяльність, пов’язану з міжнародним туризмом, необхідно засвідчити фінансове забезпечення в розмірі 20 тисяч євро. Наскільки цей захід виправданий?

Це звичайна міжнародна практика, що діє у багатьох сферах бізнесу. Коли ви приходите в банк по кредит, то перше запитання, яке вам ставлять: «Що ви можете надати в заставу під цей кредит»? Причому на суму більшу, ніж та, що яку ви просите у банку. Та ще й відсотки зверху нараховують. І це нормально

У туризмі схема та ж сама. Той, хто займається туризмом (а тим більше міжнародним), спочатку мусить довести свою фінансову спроможність, оскільки він працює з грошима туриста, тобто залучає чужі гроші для надання послуг.

Для того ж таки банку, страхової компанії, для будь-якої фінансової інституції, котра працює з чужими грошима, існують у цьому плані певні жорсткі вимоги, і ні в кого з цього приводу не виникає жодних запитань. Чому саме турфірма, що працює з туристами та їхніми грошима, зобов’язана гарантувати їх повернення і безпеку, має залишатися осторонь?

До неї, безумовно, не повинні застосовуватися занадто жорсткі вимоги, але вона мусить надати туристові реальні гарантії, яким можна довіряти і які викладені в договорі з банком чи іншою кредитною установою. Та й із якого це доброго дива турист має компанії довіряти «на всі сто»? Адже турфірми займаються бізнесом, а отже, ризикують. Але бізнес - це ризик на свій страх і свої кошти. І гроші туриста тут ні до чого.

Я хочу підкреслити, що ця сума - гарантія компенсації клієнтам саме на випадок банкрутства чи неплатоспроможності. Але це не означає, що зазначену суму слід обов’язково вносити саме грошима і саме в банк. Це можуть бути й інші кредитні установи. Адже автор статті взагалі не згадує про форму, у якій має даватися фінансове забезпечення. А це ж класична банківська гарантія, передбачена в новому Цивільному кодексі. Обов’язкове внесення коштів не потрібне. За ці кошти може поручитися й інша

1 2 3 4

Похожие работы