Расизм

для освічених лібералів, що прагнуть «зрозуміти» молодіжне насильство як трагічний наслідок певних соціальних і сімейних умов… Спостерігаючи таку цинічно-безсилу рефлексію бритоголового, що з іронічною посмішкою пояснює здивованому журналістові джерела своєї безглуздо-насильницької поведінки, освічений, терпимий мультикультураліст, котрий прагне «зрозуміти» форми надлишкового насильства, отримує своє послання в його перевернутому, справжньому вигляді».

Отже, расизм у наш час не є спонтанним, наївним чи стихійним; йому не відмовиш в інтелектуальності, саморефлексії чи іронії. Те, що Сартр свого часу писав про іронічну дистанцію єврея в антисемітському суспільстві, який постійно озирається на самого себе, щоб, бува, ніхто не запідозрив його в «єврейськості», сьогодні можна застосувати до самого расиста, який зазвичай говорить: «Я не расист, але погляньмо правді в очі…». Він навіть ладен використовувати ідеї гуманізму і толерантності, якщо вони дають змогу класифікувати «чужинця» і легітимізувати ієрархію культур. Мало того, расизм сам стає мультикультуралізмом. На цей поворот у «новому расизмі» звернув увагу Етьєн Балібар: «Це такий расизм, основною темою якого є не біологічна спадковість, а неподоланність культурних відмінностей; расизм, котрий начебто не стверджує вищості одних груп або народів над іншими, а тільки вказує на те, що погано скасовувати кордони, на те, що різні способи життя і традиції несумісні… Цілком у дусі антропологічної культурології визнається рівність і розмаїття: адже саме ця поліфонія культур складає людську цивілізацію. Але водночас декларується геть позаісторична постійність культур, котрі подаються як цілковито сталі і незмінні». На тлі цього культурологічного повороту в расизмі, який просто перевертає аргументи післявоєнної антирасистської критики, котра в умовах нової хвилі західного імперіалізму боролася за розмаїтість та самобутність культур, за права етнічних меншин тощо, значної популярності набуває теорія «зіткнення цивілізацій» (С

Хангтінгтон) — цивілізація проти цивілізації, релігія проти релігії, ідентичність проти ідентичності, — що зводить багатовимірність і суперечливість сучасних конфліктів до одного — національно-релігійного — виміру. У цьому сенсі стають зрозумілими слова лідера французьких правих Ле Пена, який навмисне ототожнює релігійний ісламізм, тероризм та імміграцію: «Я віддаю перевагу країнам, які сповідують хоч якусь релігію, навіть якщо це не моя релігія, перед тими країнами, які не сповідують жодної релігії».

Слід зазначити, що теорія «конфлікту цивілізацій» (або співіснування самодостатніх культур) виправдовує расизм на «світоглядному» та «політичному» рівнях. З одного боку, іммігранти (найпривілейованіша мішень расистських атак), по-перше, ототожнюються з певною культурою (релігією, «світоглядом»), що несумісна з європейською; по-друге, цілком згідно з антисемітською логікою, іммігрантам приписують плани всесвітнього панування або поняття «іноземці» пов’язують із поняттям «ісламізму» (як-от нейтральне поняття «єврей» ототожнювали з поняттям «сіонізм»). З другого боку, сучасна глобалізація — після розвалу колишніх «західних» і «східних» блоків — не запропонувала світові ніякої нової моделі співвідношення на світовому рівні між державами, народами та культурами, стосунки яких розвиваються хаотично і непередбачувано. Концепція «цивілізацій» ніяк не пояснює процесу міграції праці, імперіалістичних воєн чи демонтажу соціальної держави як на Заході, так і на Сході.

Хаос і руйнація традиційних зв’язків та колективних інституцій викликає реакцію у відповідь — бажання стабільності, порядку і чітких розмежувань. Цапом відбувайлом оголошується фігура «чужого», іммігранта, хоча проблема деградації — у самій системі. Насправді іммігранти не є тягарем для ресурсів соціального забезпечення, а сприяють їх зростанню; депортація іммігрантів

1 2 3 4 5 6