Реальность и фантастика в произведении Джонатана Света "Путешествия Гулливера"

коней він повинен прийняти як єдиний нормальний стан речей. в четвертій частині особливий спосіб утвердження реальності”зовсім незвичного”:воно представлене як природнє з точки зору моральності і розуму.

Для розуміння змісту роману дуже важливий епізод, коли Гуллівер, який лишив гуїгнгнмів, попадає до дикунів. Дикуни – проміжна стадія між гуїгнгнмами і світом цивілізації. Дикуни випустили в Гуллівера отруєну стрілу. Але він все ж віддає перевагу залишитись у них, ніж попасти в світ цивілізованих єгу.

 Але Гуллівер помиляється, коли ототожнює представників людського роду з єгу. При тім, що оповідь ведеться від особи Гуллівера, Свіфт тонко показує, що герой помиляється в своєму ригоризмі. В дійсності є смішним і те, що він відсторонився від людства, був чужим для своєї дружини та дітей, вбачав в них лише єгу. Як до причуд можна віднестись і до того, що Гуллівер проводив свій час в компанії двох жеребців. Сам Свіфт не прихильник того, щоб ми жили на конюшні. Людина не може і не повинна стати гуїгнгнмом. . . Чистий розум та незнання почуттів, що притаманні гуїгнгнмам, не є ідеалом вирішення питання

 Під іменем гуїгнгнмів і єгу Свіфт представляв людей в двох різних видах, в їх вищій досконалості і нищому падінні. І немає книга, яка б сильніше дихала благородним невдоволенням проти пороку та полум’яною любов’ю до всього прекрасного і достойного в людському серці [17;172].

Розділ ІІІ. Роман Свіфта “Мандри Гуллівера”  очима наших сучасників та сучасників автора

 

1. Гуллівер – втілення позитивного ідеалу

 «Мандри Гуллівера» - це одна з найсумніших книжок в історії європейської літератури, найгостріший памфлет на людство, але написано цю книгу не в нападі хворобливої мізантропії, а з почуттям «ненавидячої любові» до людини. Зневага і обурення, що подекуди просто б’ють в очі зі сторінок “Гуллівера”, не є наслідком лихої вдачі письменника, як то іноді пишуть історики літератури, а збуджені глибокоюю образою за людину, якою вона є, при гострій свідомості того, якою вона має і повинна бути. Саме віра в людину, захована під личиною жорстокого скепсису, диктувала авторові нещадні рядки, в яких безоглядному осудові піддавалися соціальні, політичні та інші форми сучасного Свіфтові суспільства.

 Реалістичний стиль “Мандрів Гуллівера” і саме цей жанр служили для піднесення буржуазного гуманізму, правди про людство та людську сутність – правди в її солідному, високоморальному обличчі [9;208]. І про правдивість своїх записок найбільше хвилюється Гуллівер.

 Записки капітана Гуллівера повинні бути документом, саме таке відношення до них заохочував Свіфт. Після першого видання книги він повідомив Попу: “Один тутешній єпископ сказав, що ця книга наповнена неймовірною брехнею і особисто він не вірить майже ні одному слову автора. ” [9;209]. Краще всіх розумів Свіфта його товариш Арбетнот, який писав йому в тон, що один його друг зустрічався зі шкіпером, який був доре знайомий з Гуллівером, і шкіпер сказав, що друкарі помилились – капітан Гуллівер живе не в Ротергісі, а в Уепінгу.

 У всьому цьому можна відчути знайому атмосферу свіфтовської містифікації. Містифікація здавалась навіть зовсім без гніву: автор для підсилення комізму наполягає на правдивості своїх передчасно видуманих описань.

 Перші читачі “Мандрів Гуллівера” (а читались вони повсюду – видавець Мотте випускав передруківку за

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11