Реформы Петра Могилы
Реформи Петра Могили
Стрімкий вітер часу увірвався не лише в соціальний побут, але і в узвичаєний ритм духовного буття. Зовнішніми ознаками перемін стає оновлення буквально на очах двох поколінь церкви й школи, жвавий поступ лише недавно започаткованого власного друкарства, поява нових форм мистецтва і нових способів думання. Гостра релігійна полеміка, що перетворила церковне життя з приватної справи вірних на об’єкт суспільно-політичної уваги, пішла на користь і старій — традиційній і нововитвореній — уніатській конфесіям, підштовхнувши обидві до реформ і впорядкування.
Уніатська церква, очолена з 1613 р. освіченим, розумним і дипломатичним митрополитом Йосифом Велямином Рутським, відмовившись від силових прийомів, характерних для часів архіпастирства Потія, першою переключила увагу на влаштування власного дому. Найпомітнішою акцією на цьому шляху стала реформа чернецтва, проведена 1617 р. з ініціативи Рутського. Зокрема, було здійснено структурне об’єднання монастирів, які віднині за зразком католицьких орденів підпорядковувалися одному виборному настоятелеві — протоархімандритові. Єдине послушництво і однорідність чернечого уставу, окрім зміцнення дисципліни, відкривало шлях до впровадження обов’язкової філософської і богословської освіти ченцівновачків (новіціїв). Це відповідало завданням Василіанського ордену (так стало називатися оновлене уніатське чернецтво), націленого не так на аскетичне самозаглиблення, як на активну освітньо-місіонерську роботу. Оскільки ж духовний і культурний рівень грецької церкви здавна визначався чорним духовенством, з середовища якого, за традицією, виходили всі єпископи, згадана реформа закладала перспективний фундамент для майбутнього піднесення престижу уніатства. Рутський став також ініціатором перших кроків до примирення з православними. Уже з середини 20-х рр. XVII ст. , реально оцінюючи ситуацію, за якої в Україні-Русі функціонувало дві паралельні ієрархії, митрополит розпочав обережні переговори з Йовом Борецьким і Мелетієм Смотрицьким, водночас підтримуючи приязні контакти з луцьким владикою князем Афанасієм Пузиною, а згодом — і з Петром Могилою
Православна церква після легалізації 1632 р. власної ієрархії вступила в смугу незнаного доти піднесення. Окрім об’єктивної причини — підтримки більшістю суспільства, за цим стояв і суб’єктивний чинник — особистість Київського митрополита 1632 — 1647 рр. Петра Могили. З латиномовної епітафії невідомого автора, складеної на смерть митрополита, добре видно масштаб цієї фігури в очах сучасників:
"Цей ось Владика в покорі держав за життя всіх русинів.
Зараз могила сумна й небо