Роман «Преступление и наказание»

зустрічав на своєму життєвому шляху, не залишила його байдужим. Разом із тим Раскольников -людина надзвичайно вразлива. Йому властиве уявлення про власну значущість, почуття ураженої гордості, самовпевненості. В такій апеляції до характеру, емоційного світу особистості, вдачі людини виявилася полеміка Достоєвського з популярною тезою революційно-демократичної етики «середовище заїло». Достоєвський вважав, що в тенденції звинувачувати і засуджувати «середовище», обставини, а не людину, е недооцінка особистості, приниження її вільного начала, У «Злочині і карі» ця думка письменника загострена. Раскольников протистоїть «страшному світу» не лише як його «продукт», його жертва, а як рівновелика цьому світові активна, хоча й неврівноважена, але благородна за своїми душевними пориваннями, психологічно складна, «багатовимірна» особистість.

У моральному сенсі герой «Злочину і кари» принципово відрізняється від своїх літературних попередників: Германна з пупікінської повісті «Пікова дама», бальзаківського Растіньяка, Жульєна Сореля з роману Стендаля «Червоне і чорне», які також були у стані «внутрішнього бунту» проти суспільства, але дбали при цьому про егоїстичні інтереси кар'єри та збагачення. Раскольникова спонукає ідея жалю до зневажених і скривджених. «Не бувати цьому світу!» -говорить він і хоче покінчити з несправедливим світоустроєм раз і назавжди, але бачить вихід в анархо-індивідуалістичному бунті, який, на його думку, неминуче передбачає «переступання» через «кров». Похмура «самотня мрійливість», своєрідне «підпілля» героя («Я тоді, мов павук, у своєму кутку сховався. . . Я краще любив лежати і думати. .

») породжує теорію, яка у філософському романі Достоєвського виступає як основне мотивування злочину, теорію пролиття «крові по совісті».

Письменник розширив можливості реалізму, представивши як чинник формування характеру не тільки «середовище», обставини життя, біологічну спадковість, а й «ідею», яка оволодіває людиною, стає руїпійною силою її вчинків. Така всепоглинаюча ідея, яку автор назвав «ідея-пристрасть», «ідея-почуття», керує людиною і суспільством у переломні моменти їхнього існування. Вона вибиває особистість із колії, виявляє крайнощі, суперечності.

• Раскольников діє як охоплена «ідеєю-пристрастю» людина, що цілком опинилася у полоні «теорії», «принципу». Свою теорію Раскольников виклав у статті, що була надрукована в газеті за півроку до скоєння ним злочину. Довгі й самотні роздуми про хід людської історії привели колишнього студента-юриста до переконання, що історичний прогрес ґрунтується на насильстві, стражданнях, жертвах і не можливий без цього. Людство поділяється на два нерівних «розряди»: на людей «звичайних» і «незвичайних». Перші повинні бути слухняними і не мають ні права, ні здатності змінити пануючий у світі несправедливий порядок речей, бо вони «матеріал», «створіння тремтячі», що не сміють подати голос. Другий «розряд» — «сильні світу цього», особистості, які взяли на себе право порушувати «старий закон»; вони, подібно до Лікурга, Солона, Магомета, Ньютона, Наполеона, «дали собі дозвіл» переступити. Багато з них «не спинялися і перед кров'ю, якщо тільки кров (іноді зовсім невинна і доблесно пролита за старий закон) могла їм допомогти». Ці люди - не творці, а руйнівники. «Вони вимагають руйнування сучасного в ім'я кращого».

«Наполеонівський міф» стає частиною теорії Раскольникова, а ім'я Наполеон - символом «сильної особистості», символом влади. «Воля і влада, а головне влада! Над усіма цими тремтячими створіннями і над усім мурашником!. , от мета!» - зізнається Раскольников у розмові з Сонею, Однак наполеонівська ідея виступає в ланцюгу умовиводів героя лише як

1 2 3 4 5 6 7 8 9

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные