Романтизм и барокко как литературные направления

письменником із чималою дозою іронії (Ансельм у казці «Золотий горнець», Бальтазар у «Крихітці Цахесі»). Світ реальний, буденний, прозаїчний є світом філістерів, самозадоволених людей із «здоровим глуздом», за виразом романтиків — «гармонійних паскудників». Світ романтичний відкритий для «ентузіастів», фантазерів, істин­них музикантів: Гофман, як відомо, поділяв людство на дві частини — «музикантів» і «не музикантів». Музикант — романтик, він не задоволений жорстокими законами реаль­ності, намагаючися втекти від них до вигаданого романтичного королівства, світу ілюзій. Проте «висока» романтична лінія Гофманом свідомо занижується: романтик Ансельм нагороджується за всі свої земні страждання золотим горщиком _ цілком прозаїчною річчю, яка є очевидною пародією на «блакитну квітку» Новаліса — знаменитий образ-символ розчинення реального світу в романтичному. Характерно, що Генріх Гайне, порівнюючи творчість двох видатних німець­ких романтиків — Гофмана та Новаліса, зазначав, що «останній зі своїми ідеальними образами постійно витає в блакитному тумані, тоді як Гофман зі своїми правди­вими карикатурами завжди й незмінно тримається земної реальності».

Романтизм взагалі часто вдається до смішного, гумо­ристичного, чудернацького. Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія». Ф. Шле-гель, Жан Поль, К. Зольгер спеціально розробляли її тео­рію. Іронія як різновид гумору покликана бути найбільш дієвим елементом романтичного мистецтва. Вона пронизує твори практично всіх видатних романтиків. За висловом Ф. Шлегеля, іронія є «неперервним самопародіюванням», вона свідомо зображає «нескінченний цілковитий хаос». Романтична іронія підкреслює відносність будь-яких обме­жень та умовностей різних аспектів життя.

 Іншим засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск. Він розглядається романтиками як один з основ­них прийомів зображення. В. Гюго називає гротеск «кра­сою, що відтінена потворністю». Він же вбачав у цьому прийомі рису, яка вирізняє саме нову, романтичну поезію. Гротеск, що широко використовується у творчості Гюго, Гофмана, Тіка, Байрона, з одного боку, «створює потворне та жахливе, з іншого — комічне й блазнівське», як зауважує автор «Передмови» до «Кромвеля»

Поряд із гро­теском романтизм вдається й до інших форм умовної образності. Адже митець-романтик не відтворює дійсність, а перетворює, «романтизує» її, за висловом того ж В. Гюго, «за допомогою своєї уяви». І цей новий умовний світ для романтика є більш прекрасним та істинним, ніж реальний.

 Романтичні «два світи» далеко не завжди співіснують у гармонійній єдності. Митці часто відчувають цілковитий розлад між мрією та дійсністю. Романтики зазнають страж­дань у суперечливому непізнаваному світі, а весь напрям знаменується так званим «космічним песимізмом», настро­ями безнадії та відчаю. Такий романтичний умонастрій ді­став назву «світової скорботи» (термін належить німецькому письменникові Жану Полю). Романтичні герої відчувають хаотичність світу, примарність людського щастя, розлад із суспільством. «Світова скорбота» властива ліричним героям Дж. Леопарді, А. де Віньї, А. де Ламартіна, М. Лєрмонтова, головним героям творів Ф. Шатобріана («Рене»), А. де Мюссе («Сповідь сина віку»), Б. Констана («Адольф»), а особливо — Дж. Г. Байрона («Паломництво Чайльд-Гарольда», «Манф-ред», «Каїн»).

 Герої романтиків нерідко є носіями авторської свідо­мості. Вони перебувають у центрі романтичного всесві­ту, є почасти одинаками, не підкоряються законам світу, гостро відчувають людський біль. Людина для романтиків — «міра всіх речей», вона, за висловом Новаліса, є «дифе­ренціалом безкінечно великої та інтегралом безкінечно малої природи», є мікрокосмосом. У кожної людини роман­тики відшуковують дещо неповторне, тільки їй притаманне, вони звертають увагу на індивідуальне в

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10