Романтизм и барокко как литературные направления

Амвросій Мет-линський, Микола Костомаров; у Львові — Маркіян Шаш-кевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький (члени «Руської трійці»), Микола Устиянович; у Києві — члени «Кирило-Мефодіївського братства» Микола Костомаров (що переїз­дить з Харкова), Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак. Як і західноєвропейські романтики, україн­ські митці зацікавлені національною історією та народ­ною творчістю. Вони видають збірки народних пісень (Μ. Максимович, І. Срезневський, П. Лукашевич), літопи­си («Історія Русів»), праці з історії України (М. Костома­ров). Студії минулого, як зауважує Д. Чижевський, були «складовою частиною національного руху. З іншого боку, народна дійсність явилася романтикам надзвичайно пов­ною, високоцінною та багатою. Не лише збирання етно­графічного матеріалу, але й використання його в різних сферах культури — передусім у літературі — стало також завданням національним. Народ та історія — основні теми української романтики — разом з тим — основні проблеми національного руху».

 Романтики виходять за межі поширених в українській літературі бурлесків і травестій, вони по-справжньому першими починають вести мову в серйозному та поважно­му дусі. Один з піонерів українського романтизму П. Гулак-Артемовський писав, що вирішив у своїх баладах «спробу­вати, чи не можна малоросійською мовою передати почут­тя ніжні, благородні, піднесені, не примушувати читача чи слухача сміятись, як від „Енеїди" Котляревського і від інших, з тією ж метою писаних віршів». Романтики утверди­ли в українській літературі нові жанри: баладу, історичну й ліро-епічну поему, думу й медитацію, трагедію й драму, громадянську й інтимну лірику. Вони розширили пробле­матику літератури, дали поштовх розвиткові художньої фантазії та умовних засобів, виступили на захист творчої особистості й усього народу. Український романтизм висунув геніального Тараса Шевченка. Заслуга романтизму — у відкритті народної поезії України, її минулого.

Український романтизм відіграв величезну роль у дослідженні націо­нальної історії. Здобуток цього літературного напряму є також формальним. Зокрема, удосконалюються віршові форми, особливо — у поезії Т

Шевченка. Але найважли­вішою рисою та заслугою української романтики є, на думку Д. Чижевського, те, що «вона свідомо поставила собі завдання утворити „повну літературу", яка могла б за­довольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства».  

Бароко як літературний напрям

Бароко (італ. barroco — дивний, химерний) напрям у мистецтві XVII—XVIII ст. Він зародився всередині XVI ст. в Італії та Іспанії, згодом поширився на європейські країни.

Термін "бароко" належить класицистам, вони негативно ставляться до мистецтва бароко. Швейцарський дослідник Г. Вeльфлін вважав, що бароко — занепадницька, формалістична течія. Інші вчені характеризували бароко як клерикальний, аристократичний напрям, який стосується невеликої частини художніх пам'яток переважно релігійного характеру (духовні вірші, церковні проповіді). Окремі вчені висловлювали думку, що бароко не характерне для українського мистецтва, воно привнесене ззовні, суперечить демократичним принципам української літератури, зв'язаної з народною творчістю.

Відомі три версії щодо походження терміна "бароко":

1. Португальське "реrоlа bаrrока " — перлина неправильної форми.

2. Термін "бароко" походить від латинського "bаrоко ". Цe різновид силогізму, який відзначався складністю і дивовижністю у схоластичній логіці.

Обидві версії, зауважує О. Морозов, свідчать про різні аспекти сприйняття напряму. Перша версія акцентує увагу на вишуканому аристократичному елементі, а друга — на зв'язку із схоластичним світоглядом.

3. Французьке

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10