Серен Кьеркегор

є поглинутим не дійсністю, а можливостями: людина вільно розважає ними свою уяву, бо вони її не обмежують, адже це тільки можливості. Постійно їх змінює, робить з них щораз нові комбінації і перетворює життя у калейдоскоп. Дійсності ледве торкається, в жодному моменті не стабілізуючи існування. Такий тип життя, повний незаперечної чарівності, дає найбільше матеріалу митцеві та поетові, тому К’єркегор назвав його естетичним.

Етичний же тип шукає в житті вже не можливості, а дійсності. Звідси його повага та почуття відповідальності, котрих немає в естетичному. І коли естетичний тип переходить від одних пережиттів до інших, то етичний, раз знайшовши властиві пережиття, триває при них, повторює їх: це його основна риса. Етичний тип — це тривання, так само як естетичний — переміна. Услід за триванням приходить зосередження, занурення в себе. Хто тікає в майбутнє, говорить К’єркегор, є боягузом, хто у минуле — гедоністом, і тільки той, хто триває у теперішності, хто хоче її повторювати, є справжньою людиною.

Релігійний тип життя К’єркегор називав третім, але по суті він не дуже відрізнявся від етичного, бо етику розумів релігійно, як стосунок людини до Бога, а релігію — етично. Різниця лише в тому, що етика має загальний характер, а релігія особистий. Але остаточно разом становлять одну спільну, протилежну до естетичної, орієнтацію. Саме це протистояння є принциповим, бо етично-релігійний тип життя вводить Бога в існування, а естетичний цього не робить. Бог же у своїй сутності є інакшим, ніж людина, і через це людина, коли живе з Богом, мусить жити інакше, ніж без Бога.

Релігія, вводячи людину у вічність, сповнює її небезпекою, завдає їй страждання. Цілить у її інтереси, домагається від неї абсолютного віддавання, не даючи нічого взамін, що було б життєвою користю

Але дає їй щось інше: напруження і поглиблення. Стати на бік релігії чи проти неї — це важкий вибір. Людина має перед собою "або-або": може зважитись на скінченність або на вічність. А проміжного розв'язку між тим "або-або" немає. Немає компромісу, є "стрибок", як говорив К’єркегор. І людина багатократно вибирає важкий шлях релігії, бо все-таки відчуває, що сама є чимось більшим від того, що може реалізувати протягом свого обмеженого існування, що у скінченних формах ніколи не є до кінця самою собою.

5. Суб'єктивність істини. Людське пізнання завжди недостовірне. Людина не в стані перебороти непевність, ніколи не досягне об'єктивної істини, хіба осягне суб'єктивне почуття її. К’єркегор говорив, що "істина є суб'єктивна". А обертаючи цей вислів, говорив також, що "суб'єктивність є істиною". Однак розумів це не згідно з реалізмом, буцімто було стільки ж істин, скільки предметів, але й не згідно філософії Канта чи Фіхте, що суб'єкт творить і принаймні обумовлює істину.

Його твердження мало сенс більше згідний зі здоровим глуздом: воно полягало в тому, що в суб'єктивному житті людини, і тільки в ньому, полягає критерій істини. Тому-то для К’єркегора, як і для Ньюмена, істинне пізнання мусило бути закорінене в конкретному особистому житті і не могло мати абстрактного характеру.

ЗІСТАВЛЕННЯ. Протиставлення конкретного існування й абстрактної думки, а також протиставлення скінченного існування та нескінченного

1 2 3 4 5

Похожие работы