Сонет в литературе эпохи эпохи Возрождения

„Про народну ритміку” (1332). Вершиною розвитку італійського сонета є творчість Франческо Петрарки, якому належить 317 таких поезій. У нього вірш набуває класичної форми.

Послідовниками великого метра в Італії стала ціла плеяда митців: Джованні Боккаччо, Мікеланджело Буонарроті, Торквато Тассо, Джордано Бруно та ін. З розповсюдженням ідей Ренесансу в Європі сонет завойовує інші країни. З середини ХІІІ ст. він поширюється в Іспанії, наприклад, у творчості Лопе де Веги, Педро де Кальдерона, котрі навіть уводять ці строфи до своїх драматичних творів, а в „Дон Кіхоті” Мігеля де Сервантеса зустрічається сонет у формі діалогу. У португальській ліриці славу сонету принесли Франціск де Міранда та Луїш ді Камоенс.

Через три століття після свого народження сонет підкоряє Францію, тут його фундатором був Клеман Маро, а неперевершені зразки подарували П’єр Ронсар (700 сонетів), Анрі де Реньє, Шарль Бодлер, Поль Верлен, Йоахім дю Белле, Жозе Марія Ередіа та ін.

У добу класицизму теоретиком літератури Ніколя Буало у трактаті „Поетичне мистецтво” було закріплено закони сонета і стверджено його право на існування: „Добре написаний сонет варт цілої поеми. ”

В англійській літературі пріоритет у створенні національного сонета належить Томасу Уайетту та Генрі Саррі. Естафету підхопили Кристофер Марло, Бенджамін Джонсон, Едмунд Спенсер. На кінець ХVI ст. сонетарій Англії нараховував кілька тисяч творів

У XVII ст. видатні зразки цього жанру створили Джон Мільтон, у ХVІІІ – Уїльям Вордсворт, Джон Кітс, Персі Шеллі, Джордж Гордон Байрон. Проте його слава пов’язана насамперед з іменем Вільяма Шекспіра, і хоча науковці визнають Г. Саррі творцем англійської форми сонета, йому дали назву „шекспірівського”. Серед літературознавців побутує думка, що аби, крім сонетів, Шекспір не писав би більш нічого, він усе ж би був визнаний геніальним поетом. У 154 його шедеврах звучать глибокі філософські роздуми, утверджуються загальнолюдські цінності: кохання, вірність, дружба, чесність, моральна чистота, а також у них розсипані загадкові риси особистості й біографії автора.

В історії німецької літератури ця віршова форма з’явилась теж у XVI ст. , а кращі зразки представили Йоганн Вольфганг Гете, Мартін Опіц, Пауль Флемінг, Август Шлегель, Генріх Гейне, Йоганес Бехер – автор 500 оригінальних сонетів та першого в літературознавстві солідного теоретичного дослідження „Філософія сонета”. „Антологія німецького сонета”, видана у 1977 році, включила 200 творів 85 авторів. В Австрії неперевершеним сонетярем був Райнер Марія Рільке.

До слов’янського світу сонет ішов різними шляхами: безпосередньо з Італії та опосередковано через інші літератури. Серед кращих сонетярів поляки Адам Міцкевич, Ярослав Івашкевич, Юліан Тувім, болгарин Іван Вазов, словенець Франце Прешерн – автор одного з перших вінків сонетів, чехи Вітезслав Незвал та Ян Коллар, котрий написав поему „Дочка слави” з 645 сонетів, білорус Максим Богданович та інші.

У російській літературі цей жанр з’явився у ХVІІІ ст. : Василь Тредіаковський у трактаті „Новый и краткий способ к сочинению российских стихов” (1735) надрукував переклад сонета французького митця Жака де Барро й дав визначення поетичної форми.

Далі ним захоплюються все більше митців: Михайло Херасков, Іван Дмитрієв, Олексій Іжевський, останньому належать цікаві експерименти у створенні сонетів різноманітної форми, наприклад, подвійних, на задану риму

1 2 3 4 5 6 7