Состояние современной украинской историографии как научная проблема
Стан сучасної української історіографії як наукова проблема
За останні дванадцять років фактично не сталося істотних зрушень в уявленнях українських і зарубіжних істориків про стан української історичної науки новітньої доби. Він і далі переважно визначається як кризовий. Ця криза протягом усього досліджуваного періоду пов'язується з низькою фаховою підготовкою багатьох істориків, пануванням емпіричних, описових досліджень, погіршенням якості джерельних видань, браком сучасної парадигми української історії, яка б дала змогу вийти на сучасні рівні й стандарти наукового опрацювання.
Складовою методологічного простору сучасної історичної науки є історіографічні дослідження. У цій сфері важливим науковим завданням залишається розробка таких проблем українського історіографічного процесу, як становлення наукових шкіл та ідейних напрямів в історичній науці, форм та механізмів інституалізації національної історичної науки, її теоретичних засад та ідейних впливів, яких вона зазнає [1]. За сучасних умов суспільно-політичного життя України стан науки і культури вивчення української історіографії набуває світоглядного змісту; українська історіографія виконує не лише наукові, гносеологічні функції, а й соціокультурні, виступає засобом формування національної свідомості [2].
Українська історіографія пройшла шлях від маргінальної структури в межах російської та польської науки до національної історичної науки, її становлення протягом доби незалежності України вже теж має свою історію. Певною мірою віхами на цьому останньому відтинку стали: постановка питання про саме існування української історичної науки [3], 1991-1992 роки, коли в Інституті історії України НАН України не вийшло друком жодного колективного видання [4], і відзначення Національною премією України ім. Т. Шевченка 15-томного компендіуму «Україна крізь віки» (К. , 1998-1999). Це знайшло відображення в дослідженнях і публікаціях, які започаткували обговорення особливостей сучасної української історичної науки.
Своєрідною відповіддю на закиди С. Білоконя стали праці С. В. Кульчицького [5]
1995 року сталася чи не найпомітніша подія в дослідженні даної царини. Журнал «Slavic Review» вмістив матеріали дискусії з питань української історії та історіографії. Дискусію було проведено навколо питань, порушених проф. Марком фон Гаґеном у статті «Чи має Україна історію» [7], назва якої перегукувалася з попередніми матеріалами С. Білоконя.
Формулюючи питання у такий спосіб, фон Гаґен мав на увазі насамперед наявність в Україні такого історіописання пережитого минулого, яке було б загальноприйнятим і мало б авторитет у міжнародної наукової та політичної громадськості. На його думку, сучасні дослідження як місця України в історії, так і історіографії України не дають однозначної відповіді. Геополітичні реалії останніх двох століть спотворили історіографію України або ж поклали їй край. Сталі інтереси Німеччини й Росії полягали в запереченні або применшенні історії України як провінційного «прикордоння». Наукова історіографія України через це справляє цілком гнітюче враження, а сама Україна не належить до модерних, історично «легітимних» націй. Натомість, подібно до інших країн Центрально-Східної Європи, вона видається закордонним фахівцям і політикам до певної міри штучною, такою, що не до кінця заслуговує на державність. Україні бракує історичної тяглості нації та держави, тяглості еліти та церкви, вона потерпала від культурної асиміляції.
Ці умови породжували в українців почуття власної неповноцінності щодо панівних російської та польської культур.