Состояние современной украинской историографии как научная проблема

Стан сучасної української історіографії як наукова проблема

За останні дванадцять років фактично не сталося істотних зрушень в уявленнях українських і зарубіжних істориків про стан української історичної науки новітньої доби. Він і далі переважно визначається як кризовий. Ця криза протягом усього досліджуваного періоду пов'язується з низькою фаховою підготовкою багатьох істориків, пануванням емпіричних, описових досліджень, погіршенням якості джерельних видань, браком сучасної парадигми української історії, яка б дала змогу вийти на сучасні рівні й стандарти наукового опрацювання.

Складовою методологічного простору сучас­ної історичної науки є історіографічні досліджен­ня. У цій сфері важливим науковим завданням залишається розробка таких проблем українсь­кого історіографічного процесу, як становлення наукових шкіл та ідейних напрямів в історичній науці, форм та механізмів інституалізації націо­нальної історичної науки, її теоретичних засад та ідейних впливів, яких вона зазнає [1]. За су­часних умов суспільно-політичного життя Укра­їни стан науки і культури вивчення української історіографії набуває світоглядного змісту; укра­їнська історіографія виконує не лише наукові, гносеологічні функції, а й соціокультурні, висту­пає засобом формування національної свідомо­сті [2].

Українська історіографія пройшла шлях від маргінальної структури в межах російської та польської науки до національної історичної нау­ки, її становлення протягом доби незалежності України вже теж має свою історію. Певною мі­рою віхами на цьому останньому відтинку ста­ли: постановка питання про саме існування укра­їнської історичної науки [3], 1991-1992 роки, коли в Інституті історії України НАН України не вийшло друком жодного колективного видання [4], і відзначення Національною премією України ім. Т. Шевченка 15-томного компендіуму «Україна крізь віки» (К. , 1998-1999). Це знай­шло відображення в дослідженнях і публікаці­ях, які започаткували обговорення особливостей сучасної української історичної науки.

Своєрідною відповіддю на закиди С. Білоконя стали праці С. В. Кульчицького [5]

Доклад­ний, багатоплановий і в дечому більш об'єктив­ний розгляд стану української історіографії на початку 90-х років запропонував українсько-ка­надський учений О. Субтельний [6]. Автор мав на меті розглянути головні на той час аспекти української історичної науки і дати загальну оцін­ку становища, аби допомогти українським істо­рикам обрати напрям руху на майбутнє.

1995 року сталася чи не найпомітніша подія в дослідженні даної царини. Журнал «Slavic Review» вмістив матеріали дискусії з питань української історії та історіографії. Дискусію було проведено навколо питань, порушених проф. Марком фон Гаґеном у статті «Чи має Укра­їна історію» [7], назва якої перегукувалася з по­передніми матеріалами С. Білоконя.

Формулюючи питання у такий спосіб, фон Гаґен мав на увазі насамперед наявність в Укра­їні такого історіописання пережитого минулого, яке було б загальноприйнятим і мало б авторитет у міжнародної наукової та політичної гро­мадськості. На його думку, сучасні дослідження як місця України в історії, так і історіографії України не дають однозначної відповіді. Геополітичні реалії останніх двох століть спотво­рили історіографію України або ж поклали їй край. Сталі інтереси Німеччини й Росії поля­гали в запереченні або применшенні історії України як провінційного «прикордоння». Нау­кова історіографія України через це справляє цілком гнітюче враження, а сама Україна не на­лежить до модерних, історично «легітимних» націй. Натомість, подібно до інших країн Центрально-Східної Європи, вона видається закор­донним фахівцям і політикам до певної міри шту­чною, такою, що не до кінця заслуговує на дер­жавність. Україні бракує історичної тяглості на­ції та держави, тяглості еліти та церкви, вона потерпала від культурної асиміляції.

Ці умови породжували в українців почуття власної неповноцінності щодо панівних росій­ської та польської культур.

1 2 3 4 5 6 7 8

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные