Состояние современной украинской историографии как научная проблема
Не могло не виникнути питання про причини зазначеної кризи науки. Досить поширеним і актуальним залишається пояснення її загальними особливостями стану гуманітарних і суспільних наук за радянських часів. «Причини катастрофічного стану історичної професії в СРСР обговорювалися часто. . . усі характерні дефекти радянської історіографії - догматизм, вульгарний соціологізм і примітивний економізм - існували в Україні Щербицького навіть більшою мірою, ніж, наприклад, у Росії, Вірменії або Балтійських республіках. . . Таким чином, стосовно свого відносно високого рівня соціально-економічного розвитку Україна мала непропорційно слабко-розвинену історіографію» [43].
С. Білокінь свого часу причини кризи в українській історичній науці визначив, як уже згадувалося, зокрема й тим, що в ній «перервано зв'язок часів, винищено цілу генерацію фахівців» [44]. Наслідком десятиріч дискримінації національної тематики і свого роду «відновлення зв'язку» стали «крен у бік націоцентристських побудов, які можна сприймати як хворобу зростання» [45], «український варіант кризи - методологічний вакуум, який заповнюється не переосмисленням надбань світової історіографії, а "поверненням до джерел" вітчизняної» [46]
Історикам розглядати українську Історію, як «пошук коріння», захист національних інтересів або якісь інші претензії палких прихильників, та відмовляти у подібній «ревалоризації», у належності до «об'єктивної історії». Вважається, що в сучасній Україні провідним принципом історіографії є «відверто націоналістичне переписування минулого, яке розглядає суверенну, національну державу як телеологічний наслідок історії» [47].
З другого боку, подібні явища в історіографії набувають у сучасній літературі обґрунтування. На думку В. В. Масненка, ймовірно, що наукова історична думка розвивається, виходячи з певного врівноваження між соціальними запитами суспільства та суто науковими потребами. «Саме від цієї рівнодії виходять інтелектуальні та духовні імпульси, що породжують новації суспільної думки, зокрема у царині історії. У національній площині історична думка таким чином може розглядатися як своєрідне відбиття, зовнішній матеріалізований вияв складної внутрішньої роботи нації над самоусвідомленням, над визначенням власного "Я"». Тому історики звертають увагу на ті сюжети у минулому власних народів, які доводили їхню самобутність, відмінну історичну долю, право на національну державу, якщо такої на той час не існувало. «Зрештою, відбувалося написання національних історій та становлення національних історіографій, які претендували на остаточну істину в трактуванні минулого своїх націй» [48].
Як за часів «перебудови», так і нині питання про співвідношення історії та політики залишається, таким чином, вельми актуальним і гострим. Сенс претензій сучасного суспільства до історичної науки теж цілком відверто розкрито в наукових розвідках, «. . . нині, в контексті недавно проголошеної суверенності й незалежності, українські політичні лідери, ті, хто формує думку, і вчені намагаються заповнити історичність своєї держави новими або наново реабілітованими наративами минулого. На офіційну ("establishment") академічну історію тисне політичний провід, який тепер обіймає найповажніші позиції при владі. Через те що нинішні лідери й партії дивляться в минуле і, що важливіше, апелюють до нього і