Союз - служебная часть речи

План

1. Загальне поняття про сполучник

2. Характеристика сполучників за походженням і морфологічним складом

3. Групи сполучників за способом уживання

4. Сполучники сурядності і підрядності

5. Сполучники і сполучні слова

6. Багатозначність і синоніміка сполучників

7. Правопис сполучників

Використана література


1. Загальне поняття про сполучник

Традиційно сполучником називається  незмінювана службова частина мови, яка служить для зв’язку членів речення та частин складного речення.

Проте застосування триєдиного критерію (семантичного, морфологічного і  синтаксичного) до класифікації частин мови свідчить про нечастиномовний статус сполучників. Так, вони не мають лексичного значення, тобто позбавлені номінативної функції, є незмінними, характеризуються відсутністю будь-яких морфологічних категорій і не бувають членами речення.

Тому доцільніше кваліфікувати сполучники як службові слова, що виражають граматичні відношення між членами речення або окремими реченнями. Наприклад: Хай же й темнеє серце твоє оживе І на спів мій веселий озветься, Бо на нього озвалося все, що живе, В тебе ж серце живе, бо ще б’ється! (Л. Укр

).

Синонімічним до терміна “службові слова” можна вважати термін “частки мови”. До них належать власне частки, зв’язки, прийменники і сполучники одиниці, які мають суто синтаксичне призначення. Будь-які відношення “частки мови” не можуть виражати самі по собі, а лише у зв’язку з повнозначними словами або синтаксичними конструкціями.

Крім того, значного поширення у сучасному мовознавстві набув підхід, згідно якому сполучникам надається статус морфем, що позбавляє їх семантико-граматичних ознак слова взагалі. Зокрема, на думку І. Р. Вихованця, сполучники доцільніше зараховувати до аналітичних синтаксичних морфем, тому що вони виражають семантику відношень, морфологічно не членуються і не виконують семантико-синтаксичних та формально-граматичних функцій членів речення.

Зважаючи на поширений у слов’янському мовознавстві традиційний погляд на службові слова та враховуючи шкільну практику, пропонуємо залишити визначення сполучника як службової частини мови, що поєднує однорідні члени речення і частини складного речення, вказуючи на різні смислові зв’язки між ними: Вона прийшла непрохана й неждана, А я її зустріти не зумів (Сим. ).

Оскільки сполучник покликаний об’єднувати одиниці в єдине структурне ціле, то він має стосунки не з морфологічними, а із синтаксичними фактами. На відміну від прийменників, які разом з відмінковими формами іменних частин мови виражають смислові відношення між одиницями морфологічного рівня, сполучники виражають смислові зв’язки між одиницями синтаксичного рівня – однорідними або з лексичного чи логічного боку зіставлюваними членами речення, а також між частинами складного речення.

Чим глибше людство пізнає зв’язки між предметами та явищами навколишньої дійсності, тим більше уточнюються, увиразнюються семантико-граматичні відношення у реченні, краще зрозуміти які, власне, і допомогають сполучники. Вони є важливим граматичним засобом вираження узагальнених понять про суб’єктно-об’єктні, часові, причиново-наслідкові, умовно-наслідкові та інші зв’язки між предметами і явищами реального світу.

Давність існування окремих сполучників, наявність значної частини їх в інших слов’янських мовах, а також широке вживання і стійкість дають підставу зараховувати їх, як і прийменники, до основного

1 2 3 4 5 6 7 8