Становление украинского театра на территории Ровенской

будинку. Цій справі сприяли ще довоєнні зв’язки з міською інтелігенцією, вчителями, урядовцями та частиною акторів з приватної трупи З. Кельчевської, які на той час були без роботи, а в театрі під керівництвом В. Вікторського бажання працювати не мали.

Творчий колектив студії з відповідним розкладом складався з драматичного, хорового, оркестрового хореографічного відділень (понад 70 осіб).

Для упорядження концертів, ревю, розважальних вечорів тощо, студія орендувала кінотеатри „Новий світ” („Арс”) на вулиці поштовій (нині на цьому місці споруджено магазин „Обнова”) та „Емпір” (кінотеатр Берента, нині „Партизан”). Були випадки, коли усі мистецькі заходи припиняла місцева влада і демонструвала німецькі кінофільми для окупаційних військ.

Для професійного становлення творчого складу студії А. Довгопільський порушив клопотання перед Рейхскомісаріатом про добір акторів українського походження з груп і військовополонених. Концтабір був розташований повз об’їзної дороги міста від музучилища на нинішній вулиці С. Бандери (колишня вулиця Московська) до вулиці В. Чорновола (вулиця Тополева). Довгопільському вдалося визволити з табору 5-х чоловіків: Г. Ярмоленка, С. Носенка, І. Сая, І. Руденка та А. Слісаренка (1923-1997). Останній, до речі, відомий український драматург, режисер, заслужений діяч мистецтв України, автор книги „Мистецтво кіно”. На жаль, не має подробиць про те, яку творчу роботу вони виконували в театрі. Відомо лише, що А. Слісаренко, коли почалася війна, закінчив перший курс акторського факультету Київського театрального інституту – далі фронт, оточення, полон під містом Дубно. Певний час його відсутність у студії була зумовлена допомогою партизанам та націоналістичним угрупуванням. Театр у його розвідницькому житті був потрібен як „дах”. Потім він працював у Чернігівському та Ніжинському театрах. У 1948 році закінчив акторський, а в 1949 році – режисерські факультети Київського театрального інституту

Пізніше працював на кіностудії „Укркінохроніка”, де знімав художні фільми.

Загадкове „зникання” А. Слісаренка з театру під час фашистського режиму зацікавило режим радянський  у кінці 80-х років. Почалися судові розслідування. Звинувачували його у всіх смертних гріхах. Гонителі пред’явили, на їхню думку, неспростовний компромат: під час окупації, мовляв, чого сновигав по Україні, за чиєю протекцією і допомогою? Напевно, служив німцям? Чи, що однаково, націоналістам? У 80-ті роки минулого століття довести протилежне було нелегко. Але, слава Богу, через три роки безперервного судового марафону з А. Слісаренка зняли каскад звинувачень, серед яких і наклеп про працю в театрі в інтересах окупаційної влади.

. . . Незважаючи на всі негаразди, студія А. Демо-Довгопільського ставала все потужнішою. Вона отримала визнання від урядових чинів і обіцяну державну допомогу. Почали систематично оповіщати порядок вистав у пресі, й, найголовніше, намітилось єднання студії з театром, яким керував В. Вікторський.

У Рівненському архіві зберігається цікавий документ – заява А. Довгопільського „До міської управи міста Ровно, замешкалого в Ровно, вулиця Дика, 5. Прохання. Оцим прошу прийняти мене на посаду режисера та директора Ровенського міського театру. Ровно. 4 грудня 1941 року” (підпис).

Ця заява була написана за зверненням до Анатолія Довгопільського творчого складу і директора театру В. Вікторського, котрий був євреєм і остерігався переслідувань з боку німецької влади. До того ж, за незначний період часу студійна діяльність вийшла за межі творчих можливостей, і для справжньої роботи потрібна була театральна сцена з усіма технічними зручностями. Та й творчий колектив вже був спроможний працювати

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные